Page 21 - 6783

і впевненістю у тому, що «порядку» їх можна підкорити за допомогою

насильницьких засобів.
Для ідеалу «законницької» держави є абсолютно чужими уявлення
про права підданих за законом, про обов’язковість його для всіх, про

відповідальність лише за провину. По суті справи, закон у легістів
виступає як гола наказна форма, яку можна заповнити будь яким змістом
(повелінням), забезпечити будь-якою санкцією.
Легісти виступали рішучими противниками освіти і культури

народу, оскільки керувати грамотним народом важко, пропонували
перетворити його у трудову масу за допомогою мілітаристської
політики. Загалом їхня увага була спрямована на створення сильної

централізованої, авторитарної держави, яка могла б регулювати багато
сторін суспільного і приватного життя громадян.
Дійсною вершиною політичної думки стародавнього світу за

правом вважають політичну філософію стародавньої Греції. Вона з
самого початку розвивалась як ідеологія вільних людей, тому основною
її цінністю є свобода. Це, звичайно, була не всезагальна, а обмежена

свобода: раби перебували поза нею. Не були вони і суб’єктами тієї
політики (полісного життя), яка являла собою форму життя тільки
вільних людей, повноправних членів полісного колективу, громадян
полісу.

Спочатку у еллінів також були міфологічні уявлення про політику
(Гомер, Гесіод). Але до VI–V ст. до н.е. їх витіснили філософські методи
пізнаннями (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичними підходами

(софісти), вершиною чого стали логіко-понятійний апарат (Сократ,
Платон), початки емпірично-наукових (Аристотель) та історичних
(Полібій) досліджень.
Однією із найцікавіших і найпопулярніших постатей в духовній

історії людства є старогрецький філософ Сократ (469–399 рр. до н.е.).
Він прагнув до раціонального обґрунтування етичної природи держави і

права, був принциповим прибічником законності, вважаючи її тотожною
справедливості : «що законно, те й справедливо», оскільки в їхній основі
лежить божественне. Божественне, природне право і позитивне
законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії

справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони – понад усе.
Державу і громадян пов’язують договірні стосунки. Політична свобода –
це панування справедливих законів.

21