Page 41 - 6703

У своєму розвитку позитивізм пройшов три основних етапи:
— Перший, початковий (О.Конт - Франція, Г.Спенсер - Англія, Ардиго - Італія,
Михайловський - Росія);
— Другий, махізм або емпіріокритизм (Е.Мах - Австрія, Р.Авенаріус -
Швейцарія);
— Третій, неопозитивізм (А.Уайтхед і Б.Рассел - Англія, Л.Вітгенштейн і
Р.Карнап - Австрія).
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом
Контом (1798-1857). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалась на
теологічні і "метафізичні" питання і тому ніколи не була наукою. Вона націлювалась
на осягнення "внутрішньої природи речей", на пошуки "перших і кінцевих причин",
смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому
спостереженню; саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною.
Завдання полягає в тому, щоб створити нову, "позитивну" філософію, яка б займалась
такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. До
пережитків "метафізики" Конт відносив також претензії науки і філософії на пізнання
причин і сутності тих явищ, які пізнаються, так як начебто в процесі пізнання
законними будуть лише відповіді на запитання "чому", внаслідок яких причини мають
місце явища.
У другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму".
Його засновники Е.Мах (1838-1916). Р.Авенаріус (1843-1896) та їхні послідовники на
основі ідеї першої історичної форми позитивізму про нейтральність "позитивної""
філософії стосовно ідеалізму і матеріалізму запропонували своєрідну модель реалізації
її. В основу пояснення світу вони, поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів і
розглядали їх як нейтральні щодо ідеалізму та матеріалізму елементи досвіду.
На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської
філософії - "третій позитивізм", або "неопозитивізм". Неопозитивізм розвивається у
руслі головного Ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На
перших порах розвитку неопозитивізму (20- ті - поч. 30-х років) головна увага
зосереджується на розробці такої методики, за допомогою якої можна було б чітко
розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика -
"верифікація" - була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть
принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно співставити з
фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось
твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу
"псевдотвердженням" і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні
верифікації виявилась: практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже,

24