Page 36 - 6703

реальності якому, не міг надати спекулятивний (теоретичний) розум ("Критика
практичного розуму").
Афористично формулює цю проблему Фіхте: "Ми діємо не тому, що пізнаємо, а
пізнаємо тому, що призначені діяти; практичний розум є корінь всякому розуму".
Нарешті, Гегелю належить глибока думка про перевагу практичного над
теоретичним, бо «перше має достоїнство не тільки загального, але й просто дійсного».
До ідеї "як збігу поняття з об'єктом, до "ідеї" як істини, Гегель приходить через
практичну, доцільну діяльність людини. Безпосередньо підхід до того, що практикою
своєю доводить людина об'єктивну правильність своїх ідей понять, знань, науки.
Ці положення представники німецької класичної філософії розвинули, зрозуміло,
на ідеалістичній основі, бо вони знають лише одцн, теоретичний вид праці. Для них
практика є «практичний розум» (Кант, Фіхте), або "практична ідея", "ідея блага"
(Гегель).
Другою глибокою рисою зазначеної структури філософії є вчення про єдність
теорії і практики. У своїх системах німецькі філософи розглядають теорію і практику,
взяті окремо, як однобічні. Хоч практика і вища від теорії, але без теорії вона не є
"повна істина". І практика, і теорія становлять єдність протилежностей, що
доповнюють одна одну. Тому-то Кант і Фіхте розвивають їх як частини їх систем, як
ступені розвитку пізнання і намагаються побудувати третю частину (або ступінь)
філософії, яка була б синтезом теоретичного та практичного розуму.
Третя характерна риса структури філософської системи - це намагання знайти
коло тих категорій, які дали б систематичне зображення єдності і тео- ретичного і
практичного розуму. Кант і Шеллінг вбачають його у формі художньої діяльності.
Тому синтетичним завершенням їх систем є-"філософія мистецтва". Гегель таке
поєднання знаходить у понятті "ідея". У "Філософії природи" він подає його у
послідовності: 1) теоретичний процес; 2) практичне відношення; 3) творчий, або
інакше - художній потяг.
Лише у Фіхте відсутня третя частина системи.
У чому ж суть такого синтезу і чому саме в мистецтві вбачали його класики
німецької філософії? Як ми вже з'ясували, теорія і практика є основними видами
діяльності. Діяльність, з одного боку, не зводиться до теорії або практики, а виходить
за межі кожного з цих видів, є загальним щодо них. З другого боку, вона охоплює і
теорію і практику. Діяльність є, скажімо, теорія : зодночас ширше від неї, тобто такою
ж мірою і практика, і - навпаки. Отже, діяльність є тотожність, або єдність
теоретичного і практичного, які мають значення несамостійних видів, а моментів,
підпорядкованих сторін певного пілого.

19