Page 17 - 6703

засновує принцип, розвиток якого породив метафізику Парменіда, протилежну
діалектиці Геракліта. Началом у Ксенофана виступає не матеріальне, а саме
"Божество" до якого не можна застосовувати поняття "розвиток". Субстанція світу і
Бог одне і те ж, Бог є втіленням якісної єдності і абсолютної незмінності.
Елеати заперечують числовий ідеалізм піфагорійців і постулюють абстрактний
символ єдиного, неділимого, вічного і нерухомого Буття, незалежного від чуттєво
сприйнятих речей з народженням їх, мінливим існуванням і смертю. Парменід, за
логікою філософського розвитку, послідовник Ксенофана, але в філософській системі
Парменіда, метафізичне розмежування істинного Буття (єдиного Бога) від неістинного
(Буття реальної доступної для органів чуття природи) набуває більш чіткої форми і
стрункого логічного доведення. Суть його задуму полягає у протиставленні реального
та ірраціонального буття. Філософська парадигма Парменіда складається з двох
частин: з інтерпретації того Буття, яке є предметом дослідження істини; і аналізу
думки, яка розповсюджується на фізичний світ.
У відповідальності з двома частинами філософського вчення і з метою побудови
про них знання Парменід застосовує дві аксіоми: 1) "Буття є, небуття нема" — як шлях
істини; 2) "Буття нема, небуття є" — як хибний шлях. Тобто джерелом істини Парменід
вважає розум, мислення, а джерелом за- блудження -відчуття. Отже, два протилежні
положення (істина і заблуджєн- ня) і джерело їх знання (мислення і відчуття)
застосовуються Парменідом до двох основних понять його філософської системи -
Буття і небуття. Таким чином розум пізнає те, що не рухається, вічно незмінне; чуттєві
органи пізнають те, що плинне, позірність, видимість. Разом з тим Парменід втрачає
довіру до самоочевидності емпіричного досвіду, до реальності зовнішнього світу і
відкриває шлях метафізиці як ученню про потойбічні і недоступні для чуттєвого
пізнання сутності.
Найбільш закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді Демокріта.
Він пов'язав увесь накопичений досвід науки і практики з послідовною
матеріалістичною теорією буття і пізнання. У вченні про буття Демокріт головне
завдання вбачав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває
гіпотезу щодо найдрібніших неподільних частинок, або атомів, і порожнечі, в якій ці
частки рухаються завдяки притаманній їм силі ваги. Отже, всі процеси в природі є
продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх.
Послідовно проводячи цей детерміністичний принцип, Демокріт дає матеріалістичне
пояснення походженню космосу із спонтанного вихрового руху атомів. З позиції
атомістики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ, зводячи душу й усі
розумові процеси до руху й асоціацій особливих вогнеподібних атомів, що
відзначаються тонкістю, легкістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди. У
19
теорії пізнання Демокріт, вірний висхідній атомістичній передумові, доходить до
припущення подвійного роду якостей об'єктів, що пізнаються: якостей справжніх,
притаманних самим об'єктам, і якостей уявних, залежних від нашої здібності чуттєвого
сприйняття. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося
найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.
Якщо в центрі уваги досократичних шкіл був космос, Всесвіт, то Сократ головну
проблему філософії вбачає в пізнанні людини. І вся післясократівська філософія