Page 82 - 6631

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона – саме життя.
Філософствувати – значать «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід
спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя
людина здобуває всередині себе. Мета людського життя – це «внутрішній світ», «радість сер-
ця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим
благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні»
пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і
думка, і прагнення, і почування.
Подібно до Сократа, Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у
себе». Близьким до традиційних античних поглядів є висування у філософії ідеалу «евдемонії»
(щастя, блаженство – найвища мета людського життя), проповіді «автаркії» (самодостатності,
незалежності від зовнішнього світу), «аскези» (стриманості, відмови від життєвих благ).
Причина людських страждань – у «неправдивому розумінні» суті речей. Зовнішній світ –
«швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами -безглуздя. Любов до зовнішності робить
з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок А істинне пізнання
проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто
Сковорода йде за сократівським принципом тотожності щастя та істини.
Для людини є два способи життя: «світський» – згубний та «божий» – спасенний,
праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення
злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для
Сковороди – «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина – тотожні. Жити в
істині означає жити у Христі Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до
Бога – через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божого». Здобуваючи собі «нове
серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси
виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи
любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому,
благородство серцю, світлість думкам, як голові усього».
Премудрість єдина для всіх: для «поган і юдеїв, богословів і філософів». У цьому
відношенні філософствувати маютьвсі. Отже, справжній центр ваги філософії Сковороди як
«мистецтва життя» – у відкритті в собі «сина божого», «внутрішньої», «духовної» людини, що є
основою «миру душевного» та істинного «блаженного життя». Головна мета вчення
Сковороди полягає у проповіді набуття людиною містичного стану «обожнення» через
внутрішнє «перетворення» Ті «серця». В цьому процесі людині допомагає розкриття сим-
волів Святого письма. Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи мате-
ріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу,
символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен з трьох світів, воно
становить собою їх творчу основу, справжню «натуру». Макрокосмос – великий світ, у якому
«живе все порожнє». Мікрокосмос – світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не по-
ступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є
єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» та «невидимої», «внутрішньої»,
«світлої».
У своїй «видимій» іпостасі макрокосмос – це природний світ відчутих речей і явищ (як
матерія), але насправді – «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої, але
невидимої його «натури» – Бога. Проте Бог – не сама природа, а її «джерело», «світло»,
«сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, і в цьому сенс її вічності, але ця
вічність – функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.
Мікрокосмос (людина) – це також єдність двох «натур»: «емпіричної» (тілесної) та
«внутрішньої» (справжньої, «істинної») людини. Емпірична людина, як і матерія, є «тінню»,
«темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом, пасивно
відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим сві-
том (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог. Тому сократівський
заклик Сковороди «пізнай себе» означає пізнати Бога.

82