Page 53 - 6631

Лашез у Парижі. Збереглося листування між Абеляром і Елоїзою, яке належить до найкращих
скарбів світової літератури і свідчить про духовну та моральну красу Абеляра.
Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого часу особистістю. Його
праці можна розділити на особистісні (екзистенціальні), теологічні та логічні. Заслуга
Абеляра головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти
розумні докази для обґрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозу-
міло. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».
Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах, звідси виводив абсурдність
тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні.
Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю
«людина» відповідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загальне має
значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розуміння сутності
проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним
Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму –
поміркованого номіналізму. Концептуалізм визнає реальність загального як думку поняття,
назву, які відіграють важливу роль у пізнанні.
У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає творчість Томи
Аквінського (1225-1274 pp.). Вчення Томи Аквінського – томізм – невдовзі після його смерті
було визнано офіційною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-
теоретичної системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він
вважає, що віра не повинна суперечити розумові, тому що здебільшого принципові положення
віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. Наприклад, розум здатний довести догмати
про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра
спрямовані на пізнання однієї і тієї ж істини – Бога, але здійснюють це різними шляхами:
розум спирається на науку і філософію, віра – на теологію. Можливість гармонії розуму і
віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним –
через створений світ і надприродним – через одкровення. Наука і філософія засобами розуму,
через пізнання створеного світу приходять до думки про існування Бога і керування Богом
усіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в
Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прийняти найбільш важливі істини віровчення.
Разом з тим розум і віра – принципово різні шляхи до істини. Основою для прийняття
істин розуму служить їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень.
Основою для прийняття істин віри є авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а
віри – віровчення. Знання – це сфера очевидних і доведених істин, віра – неочевидних і
недоведених. Людина або про щось достовірно знає, або приймає на віру, оскільки одну і ту ж
істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинами розуму є наслідком
логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актом свободи волі.
Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку і філософію
від теології і обґрунтував тим самим їхню відносну самостійність. Але ця самостійність не
означала повного відособлення віри від знання і знання від віри. У будь-якому випадку
вирішальним був критерій істин одкровення, які перевершують своєю істинністю і цінністю
раціональні докази. Серед величезної спадщини Томи Аквінського заслуговує на увагу розробка
методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих знань і свідчень.
Наприкінці XIII та на початку XIV ст. томізм стає переважаючим вченням у
домініканському ордені. Тому Аквінського, визнаного його «першим доктором», у 1323 р. було
проголошено святим Поступово томізм стає офіційною доктриною католицької церкви. Після
кризових явищ, пов'язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи Аквінського стає
обов'язковим для всієї католицької церкви і на його основі розвивається неотомізм – офіційна
філософія католицизму.
• Важливе значення для середньовічної філософії є теодицея – вчення обґрунтування віри
в Бога як абсолютне добро. Теодицея буквально означає «виправдання Бога». Згідно з
Августином Блаженним, Бог пізнається в глибинах людської душі, досить тільки зануритись у
них І. Дамаскін (V-VI ст. а е.) виходить з того, що поняття про Бога укорінене в серці кожної

53