Page 55 - 6631

дійсності на все можливе і, не маючи сам ніяких обмежень, обмежує все. Цей абсолютний
максимум – Бог, він не має людських рис, а є загальною філософською категорією – абсолютом.
Він містить у собі все, він є розвитком усього тому, що сам є всюди. У знаменитому творі «Про
вчене незнання» М. Кузанський пояснює, що якщо відсторонити Бога від творінь, то зали-
шиться небуття, ніщо. Внаслідок пізнавальної діяльності людина приходить до висновку, що
існує нескінченна недосяжна єдність, в якій всі протилежності збігаються, і вона дізнається, що
нескінченність недосяжна. Збіг абсолютних максимуму і мінімуму Кузанський ілюструє за
допомогою геометрії: нескінченна мінімальна кривизна збігається з нескінченно
максимальною прямизною.
Звертаючись до проблеми людини, Кузанський не відділяє її від світу, вони єдині.
Як у кожній частині людини відображується вона вся, так у кожній речі відображується весь
Всесвіт. Але як у голові людини найбільшим є відображення її ж самої, так і в цілому в людині
– відображення Всесвіту, який досягає повної досконалості в ній як найвищій межі розвитку
природи. Саме людська природа найбільш повно відображує Всесвіт, тому що має глибокі
емоційно-вольові основи і є психологічно первинною щодо дискурсивного мислення. Релігійна
віра трактується як форма єднання людини з Богом, як канал, через який Бог впливає на
пізнавальні здібності людини, оздоровлює і вдосконалює їх
Ідеалом для Кузанського є людина мисляча, творча, активна. Адже Христос
приходить у світ не тільки для врятування людини, але й для того, щоб вказати людині на її
могутність, велич, здатність до досягнення нескінченності. Людська сутність і є Христос. Він –
не боголюдина, а людино-бог – є загальним поняттям людства. Оскільки сутність людини
втілено в Христа – вона нескінченна; оскільки цю сутність обмежено в кожному окремому
індивіді – людина має кінець. Отже, людина – кінцево-нескінченна істота. Людина не стільки
творіння, скільки творець; саме в цьому проявляється уподібнення людини Богу. Мета життя
полягає в пізнанні, духовному освоєнні світу. Ці роздуми знаменитий художник А. Дюрер
підсумував так: «Бажання багато знати і через це досягнути сутності всіх речей міститься в нас
від природи».
• Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 pp.). Вихідна теза його
філософії – єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому
базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною
концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця
і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що
у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібні може бути
застосовано до окремих, обмежених систем, але не до Космосу, вічного і нескінченного. У пра-
ці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно – синонім природи, яка розуміється не як
сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне
завдання філософії і науки – проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за
зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей. Дж. Бруно стверджує, що
не тільки природа – це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без
тілесного, матеріального світу.
Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної діалектики.
Відзначаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він стверджував, що впродовж багатьох
віків змінюється поверхня Землі, моря перетворюються на континенти, а континенти – на моря.
Людина (мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов людини до
пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом.
Філософія Дж. Бруно – новий етап у розвитку філософської думки. В жодній з
попередніх філософських систем середньовіччя і Відродження думка про єдність світу, про
тотожність Бога і людини не проводилася з такою послідовністю. Натурфілософія Дж. Бруно
– форма пантеїзму, що межує з його матеріалістичним розумінням. Ці погляди філософа не
відповідали інтересам церкви. Після тривалих переслідувань у 1592 р. Дж. Бруно звинуватили в
єресі й заарештували. Вісім років інквізиція піддавала його тортурам, але від своїх поглядів він
не відмовився. Відповідно до вироку в 1600 р. мислителя було спалено на вогнищі в Римі, на
площі Квітів. Перед стратою він сказав: «Спалити – ще не означає спростувати». У

55