Page 109 - 6631

заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зростав вплив духовенства.
На етапі утвердження, поширення християнства в столиці імперії – Римі активно розвива лися
релігійні асоціації, колегії, братства, які спершу за ймалися здебільшого організацією поховань
своїх одно вірців, а згодом почали влаштовувати спільні свята, обіди тощо. Авторитет їх
швидко зростав, уже в 251 р. у Римі налічувалося кілька тисяч християн.
Згодом у християнських общинах виділилися поеа довці з постійними обов'язками:
старійшини (пресвітери), вчителі (апостоли), єпископи, формувалося професійне ду ховенство
(клір). Решту общинників називали мирянами. Під опікою єпископів опинилося господарське
життя обпиши, організація проповідницької діяльності, поглиблені віровчення, розвиток
культу.
Наприкінці II ст. общини стали об'єднуватися в територіальні групи, які очолював
старший єпископ (архієпиі топ). Саме тоді виникла церква, яка стала опікуватися оощинами
незначної території, а помісні церкви переймалися справами територіальних об'єднань общин.
Очолювали помісну церкву єпископ, архієпископ. Митрополит очолював церкву в межах
держави. У цей час увійшов в обіг термін «патріарх», що засвідчує про претензії на світо
масштаб поширення християнської релігії.
Усе це спричинило занепад харизматичної общини, проповідник, учитель якої
обов'язково мусив володіти хариз-матичним даром (учив, зцілював хворих, пророкував). її сім і
нила єпископальна церква, очолювана спеціально посвяченими в сан особами, відбулася
централізація церковного життя, що засвідчило й відповідний рівень організац і ї церковної
структури.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідео-югічно та організаційно
монолітним. Певні культові особи п пості в різних общинах були зумовлені передусім їх і о
християнськими традиціями. І все-таки тривалий час ноно зберігало цілісність завдяки тому,
що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.
Ллє відцентрові політичні процеси, що розривали римську імперію, певною мірою
позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. хриси я н с ь к а церква
розкололася на дві частини – Східн у, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянт и н
зробив столицею своєї держави,, і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила існування,
не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських
(чужоземних) племен.
Наявність серед єдиновірного населення двох політичн и х центрів спричинила те, що в
лоні християнської церкви н і заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того,
після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як
політичного та релігій нового центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом
«вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися
духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це намагання
константинопольських патріархів добитися автокефалії – незалежності від Риму.
Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи
Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол
Петро заснував римську общину, був їі першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль
доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за
першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий
статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось
суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III – IV ст.
серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титу-
лом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе
християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало,
наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві по винна Західна церква.
Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського
символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала,
109