Page 108 - 6631

Деякі розходження життєпису Христа, що містяться у ( вапгеліях від Луки і Матфея,
спричинили полеміку з приводу того, чи можна вважати його історичною постаттю,
висловлювалися різні точки зору (представники міфологічної школи стверджували, що наука
не володіє достовірними відомостями про його існування; представники історичної школи
знаходили безперечні, на їх погляд, контраргументи: реальне існування апостолів Павла, Іоанна
Крестителя тощо). Більшість учених сходиться на тому, що в І ст. н.е. існував великий
проповідник Ісус, який сформулював своє віровчення, згуртував послідовників, общи на яких з
часом трансформувалася у світову релігію. А про його зовнішність можна судити за відбитками
обличчя і тіла на полотні Туринської плащаниці. Найхарактерніші риси Христа втілені в
іконописних зображеннях.
На перших порах християнські общини існували розрізнено, не мали спеціальних місць
для богослужінь. Нерозвинутими були тоді його вчення, культова система.
Антична доба розвитку християнства охоплює три етапи: первісне християнство
(середина І ст. – середина II ст.), раннє античне християнство (середина II ст. – початок IV ст.)
та пізнє античне християнство (початок IV ст. – кінець V ст.).
До общин етапу первісного християнства належали соціальні низи. Представників
заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне
християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.
На етапі раннього античного християнства в общини активніше почали вливатися
заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. А самі общини, які стали
називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з
митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.
У період пізнього античного християнства до нього в основному приєдналися
рабовласники. За імператора Костянтина християнство було урівняне з усіма іншими релігіями,
а в 324 р. стало державною релігією, користуючись економічною, політичною та ідеологічною
підтримкою Римської держави. Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії
об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської
імперії діяли три патріархії – Римська, Александ-рійська та Антіохійська. Наприкінці IV ст. до
них приєдналася Константинопольська, у V ст. – Єрусалимська.
З II ст. керівництво справами християнських общин здійснювали єпископи, з III ст.
вищим органом влади в християнстві стали з'їзди єпископів – собори. Значною подією в історії
християнської церкви був перший Вселенський собор у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Вселенсь-
ким він був названий тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії.
Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви. Тоді ж було скріплено союз держави
і церкви. Хоча Вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. – всього 7), вони
об'єдп \ пали зусилля духовенства, регулювали церковне життя, і ирмяли виробленню єдиної
ідеології та обрядовості.
Па етапі античного християнства сформувалася священна книга християн – Біблія.

Утворення християнської церкви

Формування й розвиток християнської релігії, як відомо, відбувалися в общинах
первісних християн, які пізніше злилися у християнську церкву. Християни вважають її
божественним встановленням Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а
той передав божественну благодать усьому духовенству.
На перших порах зв'язок між общинами був слабким, обмежуючись хіба що обміном
проповідниками. Більш-менш структурно й організаційно окреслені організації християн
почали виникати у процесі поширення їх релігії серед населення Іудеї, інших народів Римської
імперії, їх діяльність зводилася до організації релігійних зібрань, спільних трапез. Кліру ще не
було. Навіть Ісус Христос не мав духовного чину. Його вважали Учителем, Спасителем,
Господом.
Кристалізація церковної структури розпочалася вна слідок діяльності апостола Павла,
що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи він тареві, «з
вівтаря має частку». А з наверненням до хрие тиянства верхівки римського суспільства
108