Page 59 - 6555

К.Ясперс вважає, що екзистенціальність не фіксується усталеними
формами буття людини і тому може бути предметом філософського
сприймання, а не об’єктом наукового пізнання.

Найбільш напружено і вагомо для людини екзистенціальність
виявляється в так званих граничних ситуаціях – перед лицем смерті, у

переживаннях страху, вини, турботи, страждань тощо. В граничній ситуації
стає неістотним усе те, що заповнювало людське життя в її повсякденності –
індивід безпосередньо відкриває свою сутність як кінцеву екзистенціальність.

Треба підкреслити, що не другорядне місце надає К.Ясперс ( як і вся
філософія екзистенціалізму) такій екзистенціальній якості людини, як свобода.

Вона – результат усвідомлення людиною невизначеності свого становища в
світі, необхідності самій вирішувати проблеми свого існування. Свобода, на
його думку, є прямим наслідком конечності людини, в ній – витоки наших дій й
усвідомлення всього буття.

Таким чином, свобода у філософії К.Ясперса концептуально не існує як

самоціль. Нею не можна володіти; людина її виявляє тоді, коли, прагнучи
реалізувати себе, робить свій вибір.

На місце релігії та її ідеологічних замінників він пропанує свій варіант
віри – філософську віру, звернуту до душі людини, до умов її справжнього
самобуття. Як, в такому разі, К.Ясперс, розв’язує проблему віри та знання? На

його думку, головна мета філософської віри вбачається в осягненні сенсу життя
шляхом осмислення буття. З огляду на те, що людина як суб’єкт ніколи не є
завершеною, то й філософська віра не може посилатися на себе як на віру в

останній інстанції. Філософська віра є віра людини в свої можливості, в ній
дихає її свобода.

Яскравим представником французького екзистенціалізму постає Жан
Поль Сартр (1905–1980). Програмною працею Ж.-П.Сартра є книга “Буття і
ніщо”(1943). Щодо осмислення Буття, Жан Поль Сартр використовує три

поняття “буття-в-собі”, “буття-для-себе” і “буття-для-іншого”. За допомогою
цих понять він описує не буття взагалі, а індивідуальне неповторне існування.
Це стає можливим через подолання настанови, що філософське пізнання є

цінним само по собі, і звернення до людини як до реальності, яка має значення
не тільки в акті пізнання, а й за його межами.

“Буття-в-собі” трактується Сартром як початковий, перед-особистісний
стан людини. Вихід за його межі в самосвідомість визначається як “буття-для-
себе”. Але вищий свій прояв людське існування дістає в “бутті-для-іншого” – як

у відношенні до іншої людини, так і до себе.