Page 45 - 6555

будується не як абсолютний скепсис, заперечення визначень взагалі, а як шлях,
засіб уникнення помилок. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в
емпіричності. Для Декарта це – помилковий погляд, він перелічує випадки, коли
чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим

засобам пізнання, які «хоча б один раз обманювали нас».
Філософія Бенедикта Спінози (1632-1677) стає відновленням
раціоналістичної традиції з урахуванням традицій емпіризму. Трактат

«Удосконалення розуму» (який не був повністю завершений) та книга «Засади
філософії Декарта» Б. Спінози звертали увагу філософів на той факт, що поняття
«субстанція» за своєю сутністю позначає ті властивості реальності, які не дані

чуттям принципово. Спіноза робить висновок, що змістовно «субстанція» не
відрізняється від поняття про Бога. З доказів, які належать до цього висновку,
можна констатувати, що Спіноза ототожнює Бога із субстанцією.

Вирішення Спінозою етичної проблематики не відокремлюється від поняття
субстанції (Бога). У центрі його уваги – питання про можливість існування в
абсолютно детермінованому світі свободи. У розумінні Спінози субстанція –
єдина основа необхідності та свободи. Саме Бог (субстанція) – абсолютно

вільний, бо все, що він здійснює, випливає з його власної необхідності, з творіння
ним необхідності. Необхідність твориться, а не існує незалежно від акту творіння.

Людина як модус особливого роду має обмеження своєї волі у зовнішніх
обставинах. Однак у разі використання цих зовнішніх обставин для творіння, для
досягнення людських цілей свобода і необхідність не суперечать одне одному, а
стають основою взаємного існування. Без необхідності, без урахування законів

буття неможливо людині виявити свою сутність. Сваволя обставин позбавляє
людину свободи волі, лише необхідність протікання процесів буття дає змогу
виявити власну волю щодо використання цієї необхідності людиною – свободу

особистості. Таким чином, Спіноза робить висновок, що свобода полягає у
пізнанні необхідності – свобода це пізнана необхідність.
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) уособлює завершений тип

раціоналістичної філософії. Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про
«монади» – монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна
субстанція буття.

Монада – самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху,
діяльності. Монада – це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна
від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією.
Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є

самодостатньою, а отже, становить собою самодостатній світ, непорушну
гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення