Page 20 - 6249

можна назвати протонауковими, які також мали рецептурний характер, тобто були
пов'язані з конкретними практичними завданнями: вимірюванням землі, розрахунками
розливів річок, веденням календарів, будівлею різних споруд тощо, але в той же час
вже мали певні ознаки науки. Ці знання характерні для Стародавніх цивілізацій Єгипту,
Месопотамії, Індії та ін.
Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну
діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності
спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок,
розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї
професійної діяльності; 2) об'єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з
об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який
детермінується об'єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах; 4)
особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та
мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах,
теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та
достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні
можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це
цілеспрямований процес, який розв’язує чітко визначені пізнавальні завдання, що
визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, у свою чергу, детермінуються, з одного
боку, практичними потребами суспільства, а з іншого − потребами розвитку самого
наукового пізнання.
Щодо виникнення саме такого знання то існують різні точки зору з цього
приводу. Згідно з однієї з них, наукові знання з’явилися близько 2,5 тис. років тому
назад в Стародавній Греції. Вони вирізнялись теоретичністю, тобто побудовою
логічних, пов'язаних і узгоджених систем. Однак наукові знання зароджувались в
надрах філософії та носили світоглядний характер. Основним мотивом перших учених
було бажання зрозуміти висхідні начала і принципи світобудови. Основна мета
дослідника − споглядання і його осмислення. У структурі натурфілософії
народжувались деякі математичні та природничі поняття. Так, піфагорійська школа
заклала теоретичні основи математики. Перша геометрична модель Космосу була
розроблена Евдоксом (ІУ ст. дон. е.). Останнім етапом у побудові гомоцентричної
моделі космосу була теорія Аристотеля, згідно з якою Космос складається із кількох
сфер, що постійно рухаються і мають спільний із Землею центр. В античності
сформувались ідеї атомістики та елементаризму (Левкіпп, Демокріт, Емпедокл,
Платон). Арістотеля можна назвати першим філософом науки. Він створив систему
знань про світ, проаналізував і класифікував різні види знання, розмежував філософію і
метафізику, математику, науки про природу, теоретичне знання про людину. Усе це він
відокремив від практичного знання, включивши до нього всі види майстерності,
технічні знання, здоровий глузд.
В Арістотеля можна знайти уявлення про те, як треба правильно будувати наукові
дослідження та їх викладати. Робота вченого, на його думку, повинна включати чотири
основних етапи:
 виклад історії - питання, що досліджується, з аналізом та критикою точок зору
попередніх дослідників;
 чітка постановка проблеми, яку треба дослідити;
 висунення власного рішення – гіпотези;
20