Page 221 - 4934

детально і чітко відповісти на будь-яке питання із залу; до того ж він умів описати
складну ситуацію або роз'яснити проблему двома-трьома блискучими фразами.
Після десяти років, коли Ейзенхауер став президентом, його колишні прихильники

втратили до нього усіляку пошану і називали його не інакше, як клоуном. Їх
дратувало, що він не відповідав прямо на поставлене питання, а міркував на

сторонні теми. Крім того, Ейзенхауера висміювали за неписьменну мову: здавалося,
він просто не знає літературної англійської мови. І це при тому, що своєю
блискучою і стрімкою кар'єрою Ейзенхауер у величезною мірою зобов'язаний

прекрасною роботою на посаді спічрайтера при генералові Макартурі, одному з
найвимогливіших і найтонших стилістів американського політичного бомонду.

У чому ж секрет? Очевидно, Ейзенхауер не знав, що у нього розвинена зорова
пам'ять, а не слухова. Коли він був головнокомандуючим в Європі, його ад'ютанти
стежили за тим, щоб кожне питання прес-конференції заздалегідь було передане

генералові письмово, як мінімум за півгодини до початку заходу. Ейзенхауер
запам'ятовував питання і завжди був, що називається, на коні. Коли він став

президентом, то виявилось, що два його попередники – Франклін Д. Рузвельт і Гарі
Трумен – відрізнялися вираженою слуховою пам'яттю. Обидва вони це знали і
обидва чудово імпровізували на спонтанних прес-конференціях. Рузвельт настільки

добре запам'ятовував на слух, що вимагав, щоб всі матеріали йому спочатку
зачитувалися і лише після цього він їх проглядав. Коли Трумен став президентом і

виявив, що йому не вистачає знань по зовнішній політиці і військовим питаннях, він
попросив двох найблискучіших членів свого кабінету, генерала Маршалла і Діна

Ачезона, проводити з ним щоденні заняття по цих темах. Маршалл і Ачезон робили
усні доповіді, після чого президент ставив питання. Ейзенхауер, зайнявши
президентське крісло, визнав себе зобов'язаним продовжити традицію двох своїх

іменитих попередників. В результаті він просто не сприймав питань, які задавали
йому журналісти. І це не ще найважчий випадок відсутності слухової пам'яті.

Декількома роками пізніше президент Ліндон Джонсон погубив свою
президентську кар'єру, зокрема, через те, що не знав про свою погану зорову пам'ять

(в протилежність Ейзенхауеру). Попередник Ліндона Джонсона, Джон Кеннеді,
розумів, що він запам'ятовує, читаючи. Тому він підібрав собі групу блискучих
авторів, серед яких були такі майстри, як історик Артур Шлезінгер-молодший і

першокласний журналіст Біл Мойерс. Вони писали для Кеннеді тексти, він їх читав,
а потім вони разом обговорювали прочитане. Джонсон, зайнявши президентське

крісло, зберіг тих же авторів в тій же якості, і вони почали писати для нього так
само, як писали для Кеннеді. Зрозуміло, що нічого з прочитаного не відкладалося в
пам'яті Джонсона. А тим часом при перебуванні сенатором, всього чотирма роками

219