Page 95 - 4930

ві механізму самовиправдання, а логіка (на яку ми так часто покликаємося як на
абсолютний аргумент) є інструментом психологічного самозахисту, жалюгідною
прислужницею. Виходячи з цієї думки, учений рекомендує не вступати в суперечки
й дебати, оскільки, якщо склалася домінанта, її не подолати словами й переконан-
нями. Слід очікувати, що вона сама себе подолає досвідом. Тому домінанта завжди
самовиправдовується, і логіка – слуга її. Незважаючи на те, що домінанта з метою
самозбереження сама себе виправдовує, учений ставить перед людиною завдання
оволодіти своєю домінантою, уміти її контролювати. Якщо людина хоче управляти
власними емоціями й почуттями, вона повинна „виховувати цю домінанту, ретель-
но доглядати її, слідкувати за тим, щоб вона не перезбуджувалася…” [46, с. 89].
На жаль, трапляється так, що іноді інші люди оволодівають нашими домінантами.
У такому випадку вони отримують механізм впливу на нашу поведінку та внутріш-
ній світ. Окультурювання домінант було для О. О. Ухтомського стратегічною умовою
освоєння людського досвіду, поведінки й навіть сфери інтимного життя. „Щоб ово-
лодіти людським досвідом, щоб оволодіти самим собою й іншими, щоб спрямувати
у визначене русло поведінку й саме інтимне життя людей, треба оволодіти фізіоло-
гічними домінантами в собі самих і в тих, хто нас оточує” [46, с. 48].
Учення О. О. Ухтомського про домінанту допомагає зрозуміти причину табу на
проблему рівневості соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда в суспіль-
ній та індивідуальній свідомості на рівні фізіології. Ця причина полягає в тому, що
домінанта працює за принципом самозбереження, самовиправдання егоцентричних
і групоцентричних установок переважної більшості членів суспільства будь-якого
народу, під які створюють і вдосконалюють різноманітні регулятори взаємозв’язків
між ними. Страшно навіть подумати про те, що всі ці партійні лідери й депутати, ди-
ректори та президенти, журналісти, публіцисти та юристи, професори й академіки,
не говорячи вже про так званих простих людей, блукають у соціумі в умоглядній тем-
ряві, не розуміючи, „куди тягне нас рок подій”, не здатні знайти й указати своїм на-
родам вихід з глухого кута, тому що якщо хтось із них і шукає його, то шукає не там,
де він є насправді. Ніби це не про їхні предтечі дві тисячі років тому, а про них самих
на початку третього тисячоліття сказано: „Залиште їх, вони – сліпі вожді сліпих; а
якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму” (Мт., 15, 14). Говорити ж публічно
про нездатність відомих діячів і простих громадян не лише непристойно, оскільки
неприємно й марно, але й дуже небезпечно в усіх відношеннях. А тому – табу…
Такі міркування про місце й роль домінанти в житті людини й суспільства мо-
жуть викликати серйозні заперечення та звинувачення у фізіологічному детермі-
нізмі, а тому зробимо кілька зауважень. Чим нижчий рівень розвитку здібностей
людини, тим більшу роль відіграє домінанта. Чим вищий рівень розвитку здібнос-
тей, тим більшою мірою людина володіє своїми домінантами. Осмислюючи вчення
О. О. Ухтомського про домінанту, зазначимо, що він поставив, але не розв’язав про-
блему подолання „прокляття індивідуалістичного ставлення до життя”, а саме як лю-
дині оволодіти егоїстичними домінантами в собі й у тих, хто її оточує. (Покладатися
на те, що егоцентрична та групоцентрична домінанти „самі себе подолають досвідом”,
надто ненадійно, непрактично, оскільки відбувається таке випадково й доволі рідко).
При цьому слід відзначити заслугу О. О. Ухтомського. Він сформулював методоло-

94