Page 86 - 4930

Теорія особистості Дж. Келлі стверджує, що людина у власній життєдіяльності
орієнтована на майбутнє, а не на минуле або теперішнє. Ці твердження когнітивної
теорії особистості поєднуються з нашими уявленнями про те, що в кожної людини
є соціогенна потреба бути особистіістю [38, с. 243], лише одна людина вміє створити
собі необхідні умови для її реалізації, а інша не вміє, а часом і не хоче.
У людинознавстві ієрархічний підхід до розуміння внутрішніх якостей люди-
ни, тобто рівневий підхід до її здібностей, не новий. У психології його розробляли
Е. Фромм (два способи існування людини: „мати” і „бути”), К. Роджерс (диференці-
йована Я-концепція), А. Маслоу (концепція ієрархії потреб людини).
Концепція чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності індивіда повертає у фі-
лософську антропологію поняття абсолюту, яке наповнюється не релігійним змістом,
а конкретним – соціально-психологічним та інтелектуальним. Ідеалом є індивід тре-
тього – особистісного – рівня розвитку діяльнісної здібності, який постає як земна
іпостась „безкінечної особистості” [21, с. 139]. Особистість – це не надприродне яви-
ще, а людина, яка відреклася від пріоритетної орієнтації на зовнішню діяльність на
користь внутрішньої, у якої спонуканням до діяльності є не стимул і мотив, а інтерес
суспільства. Отже, особистість – це індивід, який у своїй діяльності спонукуваний
інтересом цілого, живе відповідно до категоричного імперативу Канта [19, с. 270].
Життя, побудоване на пріоритеті інтересів та ідеалів, – це життя, побудоване на пріо-
ритеті духовного, на самовихованні себе до рівня ідеалу, хоча людина може розуміти,
що ніколи не дійде до вищого рівня. Водночас життя, де пріоритет віддано матеріаль-
ному, побудовано на вишукуванні недоліків в інших.
Цю діалектику духовного й матеріального прекрасно розумів російський фізіолог
О. О. Ухтомський (1875 – 1942). „Життя, побудоване на ідеалізації, абсолютно проти-
лежне життю, побудованому на шуканні свого особистого. В одному випадку людина
говорить: ти нічим не краща за мене – така сама порочна й маленька істота, як і я, і
тому я не гірша й не нижча за тебе, і хай царствує наша „рівність у правах”!” [1, с. 170].
Чи не правда, як це близько до формули „кожна людина – особистість”? „В іншому
випадку людина говорить: ти прекрасний, і добрий, і святий, а я хочу бути достойним
тебе, і ось я буду забувати все моє минуле заради тебе, буду намагатися дотягнутися
до тебе, щоб стати „рівним тобі у твоєму добрі”!” [1, с. 170]. У другому твердженні оче-
видна ієрархічність духовного світу людини, бажання внутрішнього вдосконалення.
О. О. Ухтомський не погоджується з примітивним розумінням рівності, а тому
пише: „У першому випадку людина домагається рівності тим, що стягує іншого
з його висоти до свого рівня, принижує його до себе. В іншому випадку вона дома-
гається тієї самої рівності, але тим, що намагається піднятися зі свого низу до того
вищого, у якому бачить іншого” [1, с. 170]. Посередня людина в епоху Просвітництва
й у часи Великої французької революції, бунтуючи проти ієрархічного начала люд-
ського буття, „стягла” особистість із п’єдесталу, а заодно й Бога, який у християнстві
був утіленням особистісного начала. Підводячи підсумок боротьбі особистісного та
знеособленого начал у людській історії, О. О. Ухтомський пише: „У першому випад-
ку справа, по суті, консервативна й мертва, оскільки тут людина самоутверджується
у своїй нерухомості! А в другому – справа в напруженні й рості, у русі вперед, оскіль-
ки людина йде від себе та зростає у вищому!” [1, с. 170].

85