Page 45 - 4930

тивність людини абстрактні. Якості людини, які він вивів на підставі дослідження
художніх творів, стосуються передусім посередньої людини. За межами аналізу опи-
нилися якості людини шляхетної, яка здатна бути спонукуваною інтересами Іншого
й ідеалом. Такий тип людини він розглядає як віджилий [60, с. 185 – 186], не врахо-
вуючи висновки Х. Ортеги-і-Гассета: аристократичний тип людини було витіснено із
суспільного життя, але, незважаючи на це, він продовжує боротися. Він не зник, хоча
йому вже не належить пріоритет у бутті .
Друга помилка В. Табачковського полягає в тому, що він недооцінив роль ідеалу
в житті людини й суспільства. Явище знеособленого буття можна зрозуміти лише
в контексті буття особистісного. Якщо буття набуло форми знеособленого існування,
то це не означає, що особистісне начало перестало існувати. Деструктивність певно-
го типу людини не можна поширювати на всіх інших. Ця помилка тим більше непро-
бачна, якщо врахувати, що його колега за філософською школою Олександр Яценко
(1929 – 1985) ще в 1977 році писав: „Ідеал – це уявний зразок досконалості, норма, до
якої слід прагнути як до кінцевої мети діяльності. Тому він визначає спрямованість,
спосіб і характер поведінки суб’єкта, який ним керується” [77, с. 153].
Отже, людина й суспільство не можуть існувати без ідеалу, а тому місія філосо-
фії – сформулювати ідеал і визначити шлях його реалізації. У людини й суспільства
має бути любов до ідеалу. Про вплив ідеалу на поведінку та внутрішній світ людини
дуже точно сказав Іоганн Гохій, якого цитує Л. Фоєрбах: „Той, хто любить, стає таким
самим, як і предмет його любові. Якщо ти любиш плоть, то ти сам плоть, тобто ти при-
ймаєш плотську форму (сутність ). Якщо ти любиш природу, то ти – природа, тому
що ти приймаєш природну форму; якщо ти любиш свиню, то ти – свиня, оскільки
ти приймаєш свинську форму. Нарешті, якщо ти любиш Бога, то ти – Бог, оскільки
приймаєш божественну форму” [64, с. 453]. Логічно продовжуючи цю думку, зазначи-
мо: якщо людина визнає й любить ідеал, то вона свідомо й підсвідомо прагнутиме до
нього. Заперечення ідеалу означає, що людина не знаходить у собі ознак особистості.
Для суспільства дуже небезпечно, коли його еліта, і філософи зокрема, не знаходить
у собі якостей особистості. Особливо важливою є роль ідеалу в умовах антрополого-
глобальної катастрофи.
Заслуга В. Табачковського в тому, що він не зупиняється на аналізові деструктив-
них типів людської свідомості й поведінки, а ставить для себе завдання відшукати
на противагу життєзаперечному началу начало життєстверджуюче [60, с. 198]. Для
вирішення цього завдання він звертається до філософського досвіду Вадима Іванова,
до його думки: усе має пройти перевірку на особистісну здатність [60, с. 252]. Цю
думку пропонуємо розуміти як уточнення тези Протагора про людину як міру всіх
речей. Сьогодні не людина повинна бути мірою всіх речей, а особистість, яка має ста-
ти пастухом буття. Під впливом думки В. Іванова й на основі аналізу філософії Мі-
шеля Фуко В. Табачковський приходить до концепту „зрощування себе” [60, с. 259].
„Зрощування себе” – це моральний обов’язок людини. Цю тезу В. Табачковський
піднімає до всезагального рівня: зрощування себе має бути духовною потребою не
окремих людей, а „дійсною соціальною практикою” [60, с. 260]. Зазначимо, що вона
ідентична закликам А. Печчеї про вдосконалення людських якостей.
В умовах антрополого-глобальної катастрофи роздуми В. Табачковського набува-

44