Page 35 - 4930

стану й убачає їх у високодиференційованому розподілі праці, якому відповідає „всеза-
гальна співучасть у злочині <…> всезагальна безвідповідальність. Кожний є причиною
й наслідком і тим самим не є причиною” [10, c. 38]. На перший погляд здається, що в цьо-
му твердженні немає сенсу. Але згадаймо висновки Е. Фромма, який довів, що однією
з причин некрофільських тенденцій є розподіл праці в умовах механізації, автоматизації,
коли людина стає придатком виробництва й відчужується від цілого. Щось схоже зна-
ходимо й в У. Бека: розподіл праці, з одного боку, породжує всезагальну безвідповідаль-
ність, а, з іншого, – всезагальну взаємозалежність [10, с. 38]. Здавалося б, всезагальна
взаємозалежність повинна породжувати колективну відповідальність, але в умовах па-
нування індивідуалізму виникають абсолютно протилежні феномени. „Люди діють ніби
заочно, вони активні фізично й пасивні морально та політично” [10, с. 38].
Занепокоєний долею людства, У. Бек ставить завдання: люди „під загрозою цивілі-
заційного апокаліпсиса <…> повинні будуть навчитися долати всі перешкоди й за од-
ним столом знаходити та впроваджувати в життя рішення, спрямовані на порятунок
від небезпеки, ними же породженої” [10, с. 57]. Філософськи осмислюючи завдання,
поставлене У. Беком, скажемо, що для його розв’язання людині епохи постмодерну
необхідно усвідомити себе суб’єктом діяльності в повному розумінні цього слова. На
жаль, поки цього не відбувається.
У. Бек стверджує, що старими засобами проблеми епохи постмодерну вирішити не
можна: „На відміну від ХIХ століття, проблеми, що виникають, не можна вирішити
за допомогою підвищення продуктивності, перерозподілу, розширення соціальних
гарантій та ін., вони вимагають <…> принципово нового мислення й перепрогра-
мування чинної парадигми модернізації” [10, с. 63]. Соціолог розуміє, що парадигма
модернізації себе вичерпала, але не може запропонувати нічого нового. А все тому,
що У. Бек, як й інші учені-суспільствознавці (М. Гайдеггер, Й. Гейзинга), аналізує ре-
зультати діяльності у відриві від якостей суб’єкта діяльності, тобто не враховуючи
досягнень Х. Ортеги-і-Гассета та А. Печчеї.
Незважаючи на методологічний прорахунок, У. Бек доходить висновку щодо необ-
хідності перегляду взаємин між суспільством і природою. „Суспільство з усіма його
системами – економічною, політичною, сімейною, культурною – у сучасному світі
вже не можна сприймати як щось „автономне”, незалежне від природи” [10, с. 99].
Якщо людське суспільство – це частина природи, то воно не повинне виходити за
межі її можливостей. Цей висновок дозволив соціологові поставити правильний діа-
гноз щодо походження екологічних проблем. „Екологічні проблеми – це <…> цілком
суспільні проблеми, проблеми людини, її історії, умов її життя, її ставлення до світу
й реальної дійсності…” [10, с. 99]. В останньому висновку немає принципової новиз-
ни, це компіляція думок А. Печчеї.
У дусі підходів Римського клубу У. Бек намагається розглядати сценарії й засоби
майбутнього розвитку: подальша демократизація суспільного життя, розвиток со-
ціальної екологічно орієнтованої держави, самокритика в усіх сферах життя сус-
пільства. Але всі його сценарії не виходять за межі пріоритету матеріального над
духовним, тобто У. Бек як учений-суспільствознавець не зміг подолати усталеної ма-
теріалістичної парадигми модерну.
Заключну – третю – частину книги присвячено осмисленню шляхів і засобів транс-

34