Page 23 - 4930

людини як причини такого ходу подій вони несвідомо носили в собі. Дослідити людину,
а значить і самого себе, набагато складніше, оскільки не можна в собі знайти те, чого не
хочеш відшукати. Культуру досліджувати набагато безпечніше, для цього не потрібна
особлива інтелектуальна сміливість. Культурологічний підхід до аналізу людської діяль-
ності не зміг указати вихід з глухого кута. Людство досі не спроможне подолати чуттєву
форму культури. Й. Гейзинга й П. Сорокін відійшли від плідного напряму дослідження
причин людської деструктивності, обійшовши запропонований Х. Ортегою-і-Гассетом
ієрархічний підхід до людських якостей і не насмілившись застосувати його щодо себе.
Прорив у розумінні причин людської деструктивності здійснив англійський фі-
лософ Бертран Рассел (1872 – 1970). Під страхом можливої атомної катастрофи він
разом із фізиком Альбертом Ейнштейном (1879 – 1955) пише маніфест (1955), який
потім підписали одинадцять лауреатів Нобелівської премії. Це було звернення до
людства із закликом змінити спосіб мислення з урахуванням досягнень науки й тех-
ніки, інакше йому загрожує самознищення. „Усім, без винятку, загрожує небезпека,
і, якщо цю небезпеку буде усвідомлено, є надія запобігти спільними зусиллями. Ми
повинні навчитися мислити по-новому. Ми повинні навчитися запитувати себе не
про те, які кроки треба зробити для досягнення воєнної перемоги тим табором, до
якого ми належимо, оскільки таких кроків більше не існує; ми повинні задати собі
таке питання: які кроки можна зробити для попередження озброєної боротьби, ре-
зультат якої повинен бути катастрофічним для всіх її учасників?” [44]. Причину люд-
ської деструктивності вчені вбачали в способі мислення. Маніфест констатував по-
ворот у розумінні проблеми деструктивності. Якщо про цю проблему раніше писали
філософи, культурологи, соціологи, то в середині 50-х років ХХ століття її почали
аналізувати представники фундаментальної науки, але, на жаль, і вони не пов’язали
окремі здібності (мислення) з конкретним типом людини.
У тому самому 1955 році німецький філософ Мартін Гайдеггер (1889 – 1976) звер-
нувся до громадськості з тим самим закликом – не ухилятися від осмислення нових
реалій життя, щоби не втратити людську сутність: „Не треба обдурювати себе. Усі
ми, разом з тими, хто думає за обов’язком служби, доволі часто бідні думкою, ми
надто легко стаємо бездумними. Бездумність – зловісний гість, якого зустрінеш усю-
ди в сьогоднішньому світі, оскільки сьогодні пізнання всього доступне так швидко
й дешево, що наступної миті отримане так само поспішно й забувається” [71, с. 103].
Філософ констатував вражаюче зловісний факт: людина в середині ХХ століття пе-
рестала думати, і це характерно не лише для обивателя, але й для того, хто повинен
мислити за його соціальним статусом. Людина стала панічно боятися мислення.
Найстрашніше, що ця хвороба ХХ століття – бездумність – має прихований характер.
Людина не усвідомлює, що вона не вміє мислити, вона тікає від необхідності рефлексії
над продуктами власної діяльності, своїми здібностями та якостями. „Сьогоднішня лю-
дина рятується втечею від мислення. Ця втеча від мислення і є основа для бездумності.
Це така втеча, що людина її й бачити не хоче й не зізнається в ній собі самій. Сьогодніш-
ня людина категорично заперечуватиме цю втечу від мислення, вона стверджуватиме
зворотне” [71, с. 103 – 104]. На перший погляд, ці твердження філософа не відповідають
дійсності, оскільки людство успішно розвивалося: наука демонструвала дивовижні тех-
нологічні можливості, розпочалося успішне освоєння атомної енергії в мирних цілях.

22