Page 37 - 4898

6 Формування особи – це процес та результат її розвитку під впливом середовища, спадковості і виховання. На
кожному віковому етапі розвиток отримує свій ступінь сформованості.
Основними внутрішніми чинниками розвитку людини є: самовиховання, самоосвіта і самонавчання.
Самовиховання – це процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою внутрішніх
душевних чинників, що забезпечують розвиток.
Самоосвіта – це система внутрішньої самоорганізації по засвоєнню досвіду поколінь, направлена на власний
розвиток.
Самонавчання – процес безпосереднього отримання людиною досвіду поколінь за допомогою власних
устремлінь та самим вибраних засобів.
Термін педагогіка веде своє походження з античної Греції. Слово «педагогіка» (від грецьк. paidos – дитя і ago –
веду, виховую) позначає той, що веде дитя. У Стародавній Греції педагогами називалися рабині, яким аристократи
доручали наглядати за дітьми. Надалі педагогами почали називати людей, які займалися навчанням і вихованням
дітей. Із Стародавньої Греції ведуть своє походження і інші педагогічні поняття: школа (schoоle) – дозвілля; гімназія
(gimnasion) – суспільна школа фізичного розвитку, а надалі просто середня школа; канікули – час, коли сонце входило
в сузір'я пса.
Особливістю педагогіки є те, що вона не зосереджується сама на собі, а спрямовує свої зусилля на покращення
потрібної для суспільства форми діяльності, тобто функціонує як медицина, юриспруденція чи агрономія [5].
Педагогіка вищої школи – це галузь загальної педагогіки, що вивчає закономірності освіти/самоосвіти,
навчання, виховання/самовиховання і розвитку/саморозвитку студентів/слухачів, а також їх наукову і професійну
підготовку відповідно до вимог суспільства і держави.
Функції та завдання педагогіки вищої школи. Педагогіка вищої школи має забезпечити реалізацію таких
функцій: освітньої, науково-пізнавальної, спонукальної, перетворювальної, прогнозувальної, проективної,
культурологічної, адаптивної, формувально-виховної та формувально-професійної
Національна доктрина розвитку освіти в Україні, стверджує, що «стратегічним завданням державної
освітньої політики є вихід освіти, набутої в Україні, на ринок світових освітніх послуг, поглиблення міжнародного
співробітництва, розширення участі навчальних закладів, учених, педагогів і вчителів, учнів, студентів у проектах
міжнародних організацій та співтовариств» [1, с. 25]. Проте стан справ у галузі освіти, темпи та глибина
перетворень недостатньо задовольняють потреби особистості, суспільства й держави. Саме вищі навчальні заклади
насамперед повинні працювати на перспективу розвитку суспільства. Парадигма розвитку освіти України у XXI ст.,
зокрема вищої, зумовлюється якісними характеристиками суспільства майбутнього. Життя вимагає інтелектуально
розвиненої особистості, основою духовного світу якої виступають саме фундаментальні знання і здатність до
самоосвіти в контексті постійно зростаючої інформації. Водночас нинішній фахівець повинен володіти високою
професійною культурою, морально-духовними цінностями, щоб не вступити в конфлікт з довкіллям. Суспільно
неконтрольований розвиток техніки й технології, упровадження гігантських технічних проектів спричинили
глобальну кризу цивілізації. Вихід з неї можливий лише шляхом здійснення освітньо-інтелектуальної, освітньо-
виховної революції насамперед у професійній освіті [5].
Отже, освітня діяльність сучасності має ґрунтуватися на таких основних принципах:
- відповідність освіти потребам соціально-економічного розвитку суспільства;
- забезпечення інтелектуального розвитку особистості, оволодіння нею
ефективними методами самостійної пізнавальної діяльності;
- формування у молодих поколінь високих морально-духовних якостей на засадах загальнолюдських і
національних цінностей;
- розвиток високої екологічної культури й відповідальності за збереження довкілля [5].
Вирішення цих завдань покладається на життєво необхідну для вищої освіти науку і дисципліну – педагогіку
вищої школи.
Основні завдання педагогіки вищої школи:
- обґрунтування методологічних і теоретичних засад педагогічного процесу у вищій школі на сучасному етапі
розвитку науки і людства;
- вивчення сутності, особливостей і закономірностей педагогічного процесу та його складових: навчання,
виховання, морально-психічної і психологічної підготовки, розвитку, самовиховання й самоосвіти відповідно до
вимог Болонського процесу;
- розроблення методичних систем та окремих методів соціалізації і професійної підготовки майбутніх
фахівців, їхнього виховання й розвитку;
- визначення шляхів удосконалення й розвитку організаційних форм навчально-виховної роботи, підвищення
ефективності різних способів контролю, оцінки навчально-виховного процесу, рівнів підготовленості
студентів/слухачів і груп;
- прогнозування розвитку педагогічного процесу залежно від перспектив науки і потреб суспільства;
- виявлення закономірностей педагогічного впливу на студентів/слухачів з метою формування в них наукового
світогляду, національної свідомості, гідності й гордості, національних почуттів і патріотизму, професійної
відповідальності;
- формування у студентів/слухачів мотивації до діяльності, конкуренції, активного суспільного й громадського
життя;
- розкриття основних закономірностей, мети, змісту, методики самовиховання й самоосвіти студентів/слухачів,
способів і прийомів їх стимулювання серед різних категорій людей;
- вивчення й критичне осмислення педагогічної спадщини вищої школи минулого, виявлення й використання
всього того, що є цінним сьогодні;

37