Page 31 - 4898

Лекція 6
СУТНІСТЬ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

6.1 Мета та основні положення Болонської декларації

Болонський процес – процес зближення та гармонізації систем освіти країн Європи у рамках Болонської угоди
з метою створення єдиного європейського простору вищої освіти [4].
У багатьох відносинах, Болонський процес став революційним у сфері європейської вищої освіти. Його початок
можна віднести ще до середини 1970-х років, коли Радою міністрів Європейського союзу була прийнята резолюція
про першу програму співробітництва у сфері освіти. Потім чотири з міністрів освіти, що брали участь у святкуванні
800-річчя паризького університету Сорбона в 1998 році, а саме Франції, Німеччини, Великобританії та Італії, зійшлися
думками про те, що сегментація європейської вищої освіти в Європі заважає розвитку науки та освіти. Ними була
підписана Сорбонська декларація (англ. – Sorbonne Joint Declaration, 1998).
Рішення брати участь у добровільному процесі створення Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) було
оформлено через рік у Болоньї, представниками 29 країн (Болонська декларація, 1999).
Мета декларації – встановлення європейської зони вищої освіти, а також активізація європейської системи
вищої освіти у світовому масштабі.
Декларація містить сім ключових положень:
1 Прийняття системи порівнянних ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплому для
забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян та підвищення міжнародної
конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.
2 Введення двоциклового навчання: попереднього (pregraduate) та випускного (graduate). Перший цикл триває
не менше трьох років. Другий повинен вести до отримання ступеня магістра або кандидата наук.
3 Упровадження європейської системи трансферу залікових одиниць трудомісткості для підтримки
великомасштабної студентської мобільності (система кредитів). Вона також забезпечує право вибору студентом
дисциплін. За основу пропонується прийняти ECTS (European Credit Transfer System), зробивши її накопичувальною
системою, здатною працювати у рамках концепції «навчання впродовж усього життя».
4 Істотно розвинути мобільність учнів (на базі виконання двох попередніх пунктів). Розширити мобільність
викладацького та іншого персоналу шляхом заліку періоду часу, витраченого ними на роботу у європейському
регіоні. Встановити стандарти транснаціональної освіти.
5 Сприяння європейському співробітництву у забезпеченні якості з метою вироблення порівняльних критеріїв
та методологій.
6 Впровадження внутрішніх систем контролю якості освіти та залучення до зовнішньої оцінки діяльності ВНЗ
студентів та роботодавців.
7 Сприяння необхідним європейським поглядам у вищій освіті, особливо в галузі розвитку навчальних планів,
міжінституційних співробітництв, схем мобільності та спільних програм навчання, практичної підготовки і
проведення наукових досліджень [1].
У рамках Болонської декларації, раз на два роки проводяться конференції міністрів, які висловлюють свою
волю за допомогою комюніке.
У Празькому комюніке, від 2001 року, число країн-членів було збільшено до 33, і там же відбулося розширення
цілей, в умовах безперервної освіти, за участю студентів як активних учасників підвищення привабливості та
конкурентоспроможності європейського простору вищої освіти. Крім того, міністри взяли на себе зобов’язання
забезпечити подальший розвиток національних кваліфікацій і якості навчання. Ця мета була доповнена положеннями
про безперервне навчання, як один з важливих елементів вищої освіти, які повинні бути взяті до уваги при створенні
нових освітніх систем. Тема громадського контролю процесу навчання також уперше була піднята в Празькому
комюніке.
Наступна конференція на рівні міністрів відбулася у Берліні, у 2003 році. Берлінське комюніке збільшило число
країн, що беруть участь у Болонському процесі до 40. Основні положення цього комюніке розглядають розширення
цілей з точки зору заохочення зв’язків Європейського простору вищої освіти у Європейський науковий простір (англ.
European Research Area), а також заходи по сприянню забезпечення якісного навчання. Інше важливе питання, яке
розглядалося в Берлінському комюніке, – створення нових структур, що підтримують процеси, ініційовані в рамках
двох конференцій на рівні міністрів. На підставі цього були створені Болонська група, Болонська Рада та Секретаріат.
У цьому комюніке міністри також погодилися, що мають бути створені відповідні національні структури у кожній з
країн-учасниць.
У 2005 році відбулася конференція міністрів у Бергені. Підсумкове комюніке підкреслило важливість
партнерських зв’язків, у тому числі зацікавлених сторін – студентів, ВНЗ, викладачів та роботодавців, а також
подальшого розширення наукових досліджень, особливо стосовно третього циклу – докторантури. Крім того, це
комюніке наголошує на важливості забезпечення більш доступної вищої освіти, а також підвищення привабливості
Європейського простору вищої освіти в інших частинах світу.
У Лондонському комюніке 2007 року число країн-було розширено до 46. Це комюніке зосереджено на оцінці
прогресу, досягнутого на той час, порушувалися питання щодо мобільності, структури ступенів, рівні визнання
Болонської системи у цілому, кваліфікаційних структурах (як загальних, так і національних), безперервному навчанні,
забезпеченні якості освіти, громадського контролю процесу навчання, а також поставлені безліч пріоритетних завдань
на 2009 рік, основні з яких мобільність, соціальний контроль, який був запропонований у Празькому комюніке і
вперше визначено тут, збір даних та облік, можливість працевлаштування [1, 6].