Page 22 - 4872

З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем
творення і способом творення.
За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні),
глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.
Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні, або білабіальні, і губно-
зубні, або лабіодентальні (лат. dentalis від dens – «зуб»), як, наприклад, [ф] і [в] (нижня
губа змикається з верхніми зубами).
Язикові приголосні поділяються на передньоязикові, середньоязикові і
задньоязикові. У всіх мовах найбільше передньоязикових.
За пасивним артикулятором передньоязикові поділяють на міжзубні, або
інтердентальні, та піднебінні.
За акустикою вони бувають свистячими або шиплячими.
За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-
прохідні й африкати. Проривні, або зімкнені, утворюються зімкненням двох
артикуляторів, що створюють перешкоду, яку повітря з силою прориває, тобто це
приголосні, які творяться при різкому розкритті зімкнення. Їх ще називають вибуховими,
експлозивними (від фр. explosion «вибух») та миттєвими (їх не можна вимовляти
протяжно). Щілинні, або фрикативні (від лат. fricare «терти», fricatus «тертя»), –
приголосні, які утворюються при неповному зімкненні активного й пасивного органів,
внаслідок чого утворюється щілина, через яку проходить повітря і треться об стінки цієї
щілини, витворюючи шум. Їх ще називають спірантами (від лат. spirans «який дує, дме,
видихає»). Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням зімкнення
і проходу (щілини). Органи мовлення змикаються, але десь залишається щілина для
повітря. Серед них розрізняють: 1) дрижачі, або вібранти (від лат. vibrans «дрижачий»),
при творенні яких артикулятор (язик або язичок) дрижить і таким чином то закриває, то
відкриває шлях для повітря ([р], фр. увулярне [г]); 2) плавні, або бокові, латеральні (від
лат. latus «бік», lateralis «боковий»"), які характеризуються тим, що повітряний струмінь
проходить краями порожнини рота (наприклад, приголосний [л] утворюється боковою
щілиною при опущенні країв язика і зіткненні кінчика язика з верхніми зубами); 3) носові,
або назальні (фр. nasal від лат. nasus «ніс»), які утворюються при опущеному м’якому
піднебінні, внаслідок чого частина видихуваного повітря проходить через порожнину носа
(звуки [м], [н]). Африкати (від лат. affricatus «притертий») – зімкнені приголосні, вимова
яких закінчується щілинною (фрикативною) фазою. Це своєрідні гібриди проривних і
щілинних. До них належать [ц], який починає вимовлятися як проривний [т], що згодом
переходить у фрикативний [с], і [ч], початок вимови якого нагадує [т], а кінець [ш]; звуки
[дж] (укр., серб., англ.), [дз].
За додатковою артикуляією, коли до основного тембру додається ще інше
(додаткове) забарвлення, виділяють звуки тверді й м’які та аспірати.
М’які, або палаталізовані, звуки відрізняються від твердих тим, що при їх творенні
відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі
середньоязикові є м’якими: [j], [л'], [н'], [с'], [т'] та ін. М’які приголосні, що утворюють із
твердими пари, є тільки у слов’'янських, японській та ще деяких мовах. В інших мовах
кожен із приголосних є або м’яким, або твердим. Так, наприклад, у французькій мові
приголосні [ж] і [ш] м’які. Та й у слов’янських мовах класифікація приголосних на тверді
та м’які не збігається. Наприклад, у російській мові [ч] є м’яким звуком, тоді як у
білоруській і польській – тільки твердим.
Аспірати, або придихові (від лат. aspirare «дути, видихати», aspiratus
«придиховий»), – приголосні, які характеризуються великим струменем видихуваного
повітря при їх творенні, що призводить до появи фази шуму в кінці звучання.
Придиховими є німецькі глухі приголосні [р], [t], [k] (Pilz «гриб», Tat «справа, дія,
вчинок», Kuh «корова» вимовляються приблизно так: Philz, That, Khuh). Багато
придихових є у санскриті, гінді, урду, корейській і китайській мовах.