Page 17 - 4872

– південнослов’янська (болгарська, македонська, словенська, сербська, хорватська,
боснійська та чорногорська, а також старослов’янська).

4. Поняття про типологічну класифікацію мов
Типологічна класифікація мов – класифікація, яка ґрунтується на виявленні
подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі
подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).
Якщо генеалогічна класифікація об’єднує мови за їх походженням, то типологічна
класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження й
розташування в просторі.
Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці
Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель (1772–1829) в 1808 р. опублікував працю
«Про мову і мудрість індійців», у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і
виділив дві групи мов: флективні (які мають флексії) і нефлективні (які не мають флексій).
Його брат Август Шлегель (1767–1845) доопрацював цю класифікацію і виділив три групи
мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на
більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).
Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Узявши за основу
класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі
(кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї
цінності до нашого часу.
Ізолюючі (кореневі) мови – мови, які не мають афіксів і граматичні значення
виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів.
У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Звідси й назва кореневі мови.
Слово не відмінюється, тому не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв’язку
з іншими словами в реченні. Воно є ніби ізольованим, звідки другий термін – ізолюючі
мови. Основний синтаксичний спосіб зв’язку – прилягання. Речення, таким чином, являє
собою певну послідовність незмінних і неподільних на морфеми слів-коренів.
Класичними зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в’єтнамська. До
них також належать і тибетська, бірманська, малайська, тагальська, яванська, бамана,
сучасна китайська мова та ін.
Так, наприклад, у китайській мові налічується приблизно 500 коренів. Кожен
корінь може мати декілька десятків значень. Один і той самий корінь може означати
предмет, дію, ознаку ознаки тощо. Так, скажімо, лу означає «орати», «плуг», «віл, яким
орють», у – «ворона», «не мати», «п’ять» і «туман»; ба – «пані», «улюбленець», «ляпас» і
«число З». Значення визначається інтонацією. Інтонація тональна. Зокрема, в китайській
літературній мові є чотири музикальні тони.
У китайській мові нерідко трапляються випадки, коли все чи майже все речення
складається з омонімічних слів, значення яких розрізняються тоном, як, наприклад: ма чі
ма, ма ман, ма ма ма «Мама їде на коні, кінь іде повільно, мама лає коня». Для вираження
відношень між словами використовується порядок слів: вода ні «я б’ю тебе», ні да во «ти
б’єш мене».
Аглютинативні мови (від лат. gluten «клей», agglutino «приклеюю») – мови, в
яких граматичні значення виражаються особливими афіксами-приклейками.
Афікси-приклейки позначають час, особу, число, спосіб, відмінок та інші
граматичні значення. Кожен із афіксів-приклейок має тільки одне суворо визначене
значення. Приклейки суто механічно приєднуються (приклеюються) до слова-основи.
Таким чином, слово стає багатоморфемним, але межі між окремими морфемами
зберігаються чіткими, що не допускає фонетичних змін на стику морфем.
Розташовуються афікси в порядку за принципом: від афіксів із широким значенням
до афіксів із конкретним і вужчим значенням. До аглютинативних мов належать усі