Page 20 - 4872

Ще одним компонентом звука є обертони – нашарування на основний тон, вищі від
нього в ціле число разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових
зв’язок (половина, чверть і т.д.) і завжди є слабшими за основний тон.
Тембром є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових
тонів. Людину можна впізнати за голосом завдяки неповторності її тембру. Тембр творить
специфіку звука, надає йому неповторного забарвлення.
Фізіологічний аспект у вивченні звуків
Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем,
причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов’язаний з
безпосереднім творенням звуків мовлення.
Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами,
які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення —
це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Через те терміни органи мовлення,
мовленнєвий апарат є умовними.
Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо
беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три «поверхи» мовленнєвого
апарату – нижній, середній і верхній. До нижнього належить апарат дихання – легені,
бронхи, трахея та діафрагма. Їх функція – накопичувати й видихати необхідний для
творення звуків повітряний струмінь. Середній поверх – гортань. Гортань – це своєрідна
трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів
(виступ щитовидного хряща у чоловіків називають адамовим яблуком, або кадиком) і
двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів
прикріплені голосові зв’язки – дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з
волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках.
Це дає можливість змінювати їх товщину і затискати їхні коливальні частини в різних
місцях, що впливає на характер творення звуків. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють
положення голосових зв’язок, і щілина, утворена голосовими зв’язками й пірамідальними
хрящами (голосова щілина), змінює свою форму. Верхній поверх – надставна порожнина
(її ще називають надставною трубою), до якої належать порожнини глотки (фаринкс),
рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та шуми, тобто
конкретні звуки.
Отже, кожен із трьох поверхів органів мовлення виконує певні функції. Діафрагма,
легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря, яке використовується для творення
звуків. Гортань – джерело голосу і шумів. Надставна труба (порожнина рота і носа) –
джерело обертонів і резонаторних тонів. Мовний апарат, за висловом В.І. Кодухова,
нагадує духовий інструмент: легені – міхи, трахея – труба, ротова порожнина – клапани.
Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.
Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука,
називається артикуляцією (від лат. articulatio «вимовляння»).
В артикуляції розрізняють три фази – екскурсію, кульмінацію і рекурсію. Екскурсія
– початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.
Кульмінація – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків. Рекурсія –
повернення органів мовлення у вихідне положення.
За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.
Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До
них належать язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння та язичок (у широкому
розумінні творення звуків, тобто з урахуванням середнього і нижнього поверхів
мовленнєвого апарата, сюди відносять ще діафрагму, легені, пірамідальні хрящі й
зв’язки). Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію.
До них належать зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й
порожнина носа.