Page 40 - 4853

Але кволий організм Ашенбаха не міг розтрачуватися на почуття, він
повинен був досягти визнання й слави, і цієї помсти було достатньо, щоб
позбавити себе усіх почуттів, «зібратися в кулак» і твердим кроком прямувати до
своєї мети. «З часом у творах Густава Ашенбаха з'явилося щось офіціозно-
виховне, він став зразково-викінченим, відшліфовано-традиційним, незмінним,
формальним, навіть шаблонним».
І саме тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з його творів у
шкільні хрестоматії, а в день його п'ятдесятиріччя Ашенбаху було надано
особисте дворянство.
Отже, мета досягнута. Що далі? Герой давно вже почав відчувати, що «його
творчості бракує того веселого, грайливого настрою, який, сам плід радості
митця, дає радість читачам...». «Невже ж почуття митця мститься тепер йому,
відмовляючись надалі живити й окреслювати його мистецтво?»
«Коли заглянемо у цей світ, втілений у слові, то побачимо елегантне
самовдоволення, що до останнього подиху приховує від очей світу свою
внутрішню спустошеність, свій біологічний розпад; жовту бридоту, якій доля не
додала почуттів, але яка може з свого ледь теплого жару роздмухати чисте
полум'я і навіть стати високою володаркою в царстві краси; бліду неміч, що бере
свою силу в палких глибинах Духу і здатна кинути весь зарозумілий люд до
підніжжя хреста, до свого підніжжя; приємні манери при порожньому, але
суворому служінні формі; фальшиве, небезпечне життя, руйнівну пристрасть
природженого облудника».
Якщо повернутися до формули мистецтва, то побачимо, що в творах
Ашенбаха чисельник відсутній. Залишилася лише форма – це вже наполовину
мистецтво, а може, – тінь від нього? Надмірна мораль вбила мистецтво!? А, може,
саме вона стала причиною і духовної смерті Густава Ашенбаха? Бо не
помиляється той, хто не живе.
Духовне виснаження, позбавлення почуттів, штучні образи, «мертві ідеї» –
«цвинтар». Саме такою схемою можна визначити початок новели, коли ми бачимо
головного героя серед хрестів і надгробних плит, який читає написи на фасаді
каплиці: «І ввійдуть попи в оселю Господню», і «Хай сяє їм вічне світло». Та
початок цей можна вважати одночасно й кінцем багаторічної виснажливої,
героїчної праці кволого письменника, який опинився перед прірвою.
Пробудження в Ашенбаха на початку новели бажання мандрів вказує на
щось більше й інше, ніж тільки природну реакцію втомленої людини. В поясненні
бажання мандрувати в нього виникає щось від справжніх спонукальних причин:
«Поривом до втечі, говорив він собі, була ця туга за далекими краями, за
новизною, ця спрага звільнитися, скинути з себе тягар, забутися – він біжить геть
від своєї роботи, від буднів незмінного, нудного і пристрасного служіння».
Ашенбах зізнається в душевній утомі не тільки як наслідкові перевтоми, але й як
наслідкові «творчості», свого «служіння», тобто він пов'язує це з своєю духовно-
етичною позицією. Він вирішує відправитися в подорож, відпочити. «Яке-небудь
всесвітньо відоме місце на ласкавому півдні...» здається йому більш правильним
вибором, ніж екзотичний споконвічний світ.

40