Page 35 - 4853

Успіх Ашенбаха, успіх в світі спотворених цінностей, на думку Т. Манна, –
жалюгідний успіх. «Недоумки» впізнавали себе в творінні Ашенбаха – в ньому
«вони були піднесені, оспівані, вони вміли бути вдячними й прославляли його
ім'я». В інтонації Т. Манна з'являється ненависть до кругової поруки лестячих
один одному письменників та читачів підробленого мистецтва. Манн ненавидить і
демагогічну позу Ашенбаха перед недосвідченою молоддю: «Він приголомшував
зелених молодиків цинічними міркуваннями про сумнівне єство мистецтва й
служіння йому».
У новелі розкривається грандіозна панорама зіткнення справжнього
творчого натхнення і модерністського вимученого споглядання «недоумків»
краси світу. Манн бачить це зіткнення не тільки в сучасній Європі, елементи
декадансу були для нього очевидними і в стародавній Греції.
Письменник помічає, що художник, подібний до Ашенбаха, не може
оспівати справжню радісну стихію світу. Коли Ашенбах щиро схвильований
красою Венеції, йому не допомагає досвід механічного мистецтва, і від
захоплення він шепоче чужий вірш – Гете або Байрона. Вже в цій сцені Т. Манн
розкрив неспроможність Ашенбаха сприймати чудо життя, глибоку відчуженість
його від краси буття.
Тадзіо з'являється в новелі як уособлення реального чуда, як природне
втілення досконалості: «Його тіло було створено з надзвичайно прозорої
речовини. Який відбір крові, яка точність думки були втілені в цьому юному
досконалому тілі!». Т. Манн розглядає ідеальну красу в гетеанській манері
мислення, «...бачити, як це живе створіння в своїй суворій мужній красі, зі
сплутаними мокрими кучерями, що раптово з'явилося з глибин моря і неба,
виходить з водної стихії... значило проникатися міфічними уявленнями. Немов то
була звістка про початкові часи, про виникнення форми, про народження богів».
В цьому епізоді Т. Манн варіює «Класичну Вальпургієву ніч» з другої частини
«Фауста» Гете. Тадзіо, як і Прекрасна Єлена, чудове досягнення незліченних
тисячоліть еволюції, приклад її прагнення до досконалості, синтез всіх її сил.
Ашенбах на тлі цієї життєдіяльності стихій, на березі тріумфуючої Венеції
виглядає як Гомункул – «кристалізована», тобто механічна, людина, за влучним
визначенням Гете. В описі Тадзіо виразно виявляється маннівське розуміння
досконалості як синтезу, як з'єднання різноманітних «вихідних» гілок життя.
Немов зникає прірва між Тоніо Крегером і Гансом Гансеном, й вони зливаються в
індивідуальність вищого порядку.
Т. Манн постійно підкреслює в Тадзіо не тільки красу, але й інтелігентність,
що «примушує ставитися до нього серйозно», «привабливу цнотливу уважність до
ближнього». Письменник пише про глибокий внутрішній такт хлопчика, який
інтуїтивно зрозумів трагедію Ашенбаха, інтуїтивно поставився до неї серйозно.
Краса Тадзіо – це чарівність вищого, а не тільки фізичного порядку, на ній знак не
стандартної вроди, а особи. Т. Манн підкреслює рідкісні, неповторні деталі: сірі
очі, прозорі тіні на скронях – знак думки й глибини.
Т. Манн образом Тадзіо, немов розкриває найфундаментальніші риси світу.
На початку новели світ повертається до Ашенбаха своєю ентоепічною стороною:

35