Page 42 - 4853

тогочасної літератури, яку він уособлював, висловити свою стурбованість таким
напрямом розвитку мистецтва, культури, людської цивілізації.
Важливими елементами структури новели є мотиви і символи, які Томас
Манн запозичує з грецької міфології. Схильність Ашенбаха до зречення від
моральної стійкості, до захоплення дурманом і хаосом, його готовність до смерті
символізуються вторгненням у його життя бога Діоніса. Це символічно-
лейтмотивні зв'язки, які не проходять через свідомість Ашенбаха і ним не
відображаються. Вони відкриваються лише читачеві, який звертає увагу на їх
важливість, хоча рівень його знань і не дозволяє йому конкретно визначити
натяки на міфи.
Ось ті три спокусники, яких зустрічає Ашенбах і які його спрямовують:
мандрівник перед каплицею мюнхенського кладовища, зловісний гондольєр зі
своїм похмурим суденцем і, нарешті, зухвалий бродячий співак, чий одяг
просочений запахом карболу, запахом чатуючої смерті. В дуже детальному описі
кожного з них Томас Манн робить натяк на зовнішню схожість у результаті
спорідненості їх єства, в них є щось власне, щось захоплююче. Знаходячись в
соціальному відношенні нижче Ашенбаха, вони дають йому відчути свою
перевагу: мандрівник – у нетривалій дуелі поглядів, гондольєр – у похмурій
незворушності ігнорування наказів пана, бродячий співак – у своїх пісеньках,
якими він веселить і висміює Ашенбаха та інших гостей готелю. Всі троє
спрямовують і супроводжують Ашенбаха на шляху до загибелі. Погляд
мандрівника в Мюнхені будить в Ашенбахові жадання мандрів в їх первинній
формі, у формі бачення «первозданних нетрів» і «тигрів». Гондольєр привозить
Ашенбаха на те місце, яке стане для нього фатальним. Бродячий співак
демонструє йому, що внутрішньо (зовні він все ще цілком пристойний,
цивілізований гість готелю) він знаходиться на краю «пекла». Представлення
бродячого співака і всієї трупи є дикою, зловісною, надмірною веселістю, яка,
мабуть, дозволяє пригадати культ Діоніса.
Бог урочисто входить в душу Ашенбаха, він є уві сні як «чужий бог». Після
внутрішнього опору, після огиди й страху Ашенбах стає співучасником оргій
варварського святкування Діоніса, «культура його життя» перетворюється «на
прах і попіл». Вторгнення Діоніса в тому значенні, якого надає йому Томас Манн
в своїй новелі, здається вторгненням антикультури, антигуманізму, викликаних
Ашенбахом завдяки життю, побудованому на самотності, завдяки життю, в якому
він сподівався вигнати «співчуття падінню» затвердженням волі до стійкості і
завзятості. Головним для новели є перш за все та роль, яку Томас Манн відводить
Ашенбахові в його поклонінні «чужому богу».
Бездуховність Ашенбаха, брак внутрішнього стрижня з точністю
лакмусового папірця засвідчує пристрасть до Тадзьо. Вона обмежує його духовні
горизонти, звужує коло інтересів, гасить потяг до нормального людського
спілкування. Ашенбах стає байдужим до всього, що його оточує. Очманілий,
самотній, живе ніби за глухою стіною – так характеризує автор новели свого
героя.
Ашенбах деградує не тільки як письменник, а й як особистість. Вистежуючи
Тадзьо, він зазнає принижень, втрачає людську гідність. Ось він, повертаючись

42