Page 37 - 4853

відбулася юність. Не відбудеться і кохання до дівчини. В останньому випадку
була б можливість хоча б зовнішнього благополуччя в респектабельному шлюбі.
Любов до Тадзіо зі всією безпорадністю виключає підміну щирого відчуття
зовнішнім благополуччям шлюбу. І дружба, і любов неможливі для Ашенбаха.
Він починає мріяти про злиття з Тадзіо в еротиці та смерті. Т. Манн точний і
віртуозний художник у психологічному аналізі цих законів мислення. Яскраві
фарби для зображення можливої, але втраченої дружби, для чуда внутрішньої
близькості Т. Манн також черпає з класики. Письменникові підвладні й
грандіозна емоційна напруженість Вагнера, і вміння передати силу мовчазної,
неперекладеної на мову слів, мови кохання. Ашенбах мріє про любов до себе як
особистості, любові, незалежної від його слави, від його літературних зусиль.
«Смерть у Венеції» зв'язує воєдино найрізноманітніші проблеми. Новела
немов осередок імпульсів самої природи, вона –органічне породження життя.
Зігріта його напругою, ритмом, силою. Починаючи зі «Смерті у Венеції» класичне
мистецтво Т. Манна починає говорити мовою самої природи.
Густав Ашенбах з'являється в новелі наприкінці свого життя. Він духовно
вже близький до смерті, хоча його успіх безперечний, ім'я славне, а його твори
вивчаються в гімназіях. Однак він на межі краху. Символічний зустрічний на
трамвайній зупинці, що налякав Ашенбаха шкелетоподібним оскалом свого рота,
– перше передчуття смерті. Вже в цій сцені помітний особливий стиль новели:
оповідання розгортається в багатьох планах, кожна деталь достовірна по-
побутовому, але вона ж причетна до високого узагальнення, відноситься до
філософського висловлювання, до типових внутрішніх форм буття, мудрості світу
і казки. Зустріч з вісником смерті визначає динаміку останніх років життя
Ашенбаха, символічну динаміку новели, де все – вихор, лихоманка, судоми буття.
Це й символічна гонитва за зникаючим життям, але це й медично-точний опис
пізнього підйому, останнього брехливого благополуччя, яке буває перед смертю:
«Нез'ясовна втома оволоділа ним, юнацьке жадання зміни місць, відчуття, таке
живе, так давно не випробуване ним і забуте...» . Це відчуття повертало його до
думки про невипробувані ним можливості життя, йому уявлялися застиглі в
надмірі життєвих сил тропічні ліси, «серце його билося від жаху і незбагненного
ваблення». В цих видіннях – вже перше пояснення трагізму Ашенбаха. В ньому
прокидаються стихійні ваблення, поява помилкових принципом вбивання у собі
людини в ім'я творчості, це крах добровільного аскетизму, неминучий фінал
негармонійного одностороннього життя.
З особливою художньою віртуозністю в новелі викриті думки Шопенгауера
та Ніцше. Ашенбах поступово стає параноїком у своєму жаданні людського тепла,
«неможливе й жахливе здавалося йому можливим, а етичний закон
необов'язковим». В конвульсіях епідемії холери, під час краху і загибелі
цивілізації він мріє досягти неможливого. Чого коштує мистецтво й правдиве
життя порівняно з благами хаосу?! – вигукує Ашенбах, прирікаючи на смерть від
холери й себе, й Тадзіо, залишаючись у Венеції та приховуючи епідемію від сім'ї
Тадзіо. Ашенбах одержує внутрішню санкцію на цей подвійний злочин в
концепціях Шопенгауера і Ніцше. Це Ніцше поставив вакханалію вище за
цивілізацію: «Хор сатирів правдивіше, щиріше відтворює буття, ніж реальність

37