Page 43 - 4853

пізно ввечері з Венеції, «зупинився на другому поверсі, біля кімнати, де жив
Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіси на дверях і довго не міг
відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити, застати в цій
божевільній позі». Епізодів, які засвідчують моральні приниження героя, розпад
його особистості тут чимало. Ашенбах хворий. Згодом він помирає.
Смерть ця символічна. Ашенбах зрадив тому, чим щиро захоплювався, на
що молився і в що вірив. Зрада ж, підлість не бувають безкарними. Символічна не
лише смерть героя новели. Ашенбах – це теж символ, позначка нового явища в
тогочасній літературі.
Та все ж смерть Ашенбаха є чимось більшим, ніж тільки індивідуальним
безсиллям. Вона слугує тривожним сигналом про загрозу й неміцність
суспільного устрою. Уся колишня творчість Томаса Манна торкалася трагічних
доль людей, герої його творів гинули, тому що протиставляли себе
навколишньому світу або він був їм не під силу. Цей навколишній світ, іншими
словами, «життя», був яким завгодно, тільки не прекрасним і не гідним людини,
але він здавався благополучним і стабільним. Ашенбах же сам винен у своїй
смерті, адже він пов'язав своє існування з цим світом, закріплюючи його своєю
мораллю стійкості, привносячи в нього свій літературний стиль, на якому
наголошував «майже неймовірно загостреним почуттям краси» і який став
«показовим, відшліфовано-традиційним, непорушним, навіть формальним». І
смерть його супроводжується і форсується оточенням, яке у свою чергу знаходить
загрожуючи ознаки розкладання, розпаду, загибелі.
Дослідники виходили з тези, що Томас Манн у «Смерті у Венеції»
експериментально розробляє можливості й напрями розвитку, що визначали у той
час його власну художньо-філософську позицію. Такий же експериментальний
характер носить і стилістична спрямованість новели. Мімікрія, пародія в стилі
Томаса Манна найбільш відповідають єству його героя, і в той же час цей стиль
зберігає дистанцію завдяки пародійним компонентам.
Розповідь у новелі «Смерті у Венеції» на перший погляд здається дуже
простою. Автор розповідає лише про те, що потрапляє в поле зору Ашенбаха. Він
відкриває завісу лише для того, щоб показати його внутрішні переживання.
Переживання ж інших персонажів залишаються нерозкритими. Проте темп
оповідання ледве встигає за змінами в самому Ашенбахові, за його пристрасним
підйомом і нестримністю. Рівновага між тоном оповідання і характером
розказаного існує лише в другій частині новели, в якій Томас Манн малює
портрет письменника. Чим більше Ашенбах відмовляється від своєї упертої пози
майстра і втрачає свою гідність, чим глибше його охоплює безконтрольне
відчуття, тим сильнішим стає цей розлад. Створюється враження, ніби в тоні
оповідання і в думках, вплетених в текст, присутній хтось, хто ототожнює себе з
особою творця, носія моралі стійкості Густава фон Ашенбаха, і стає тепер свідком
його помилки, яка їм все ще не зрозуміла. Цього «когось» не слід плутати з
автором. Це створена автором інстанція, за допомогою якої в новелі з’являється
пародійний елемент. Думки цього «когось» надзвичайно недоречні. Він стає в
позу морального несхвалення героя, трактуючи, як гідний жалю особистий
промах те, що є трагічним наслідком життя, коли перед лицем суспільної

43