Page 30 - 4853

«прапристрасті за Ніцше» спричинило явище зовні парадоксальне – появу в молодій
письменницькій крові проти індивідуалістського та проти ірраціонального імунітету.
На тлі інших корифеїв модерністської прози Т. Манн вирізняється
підкресленою орієнтацією на класичний роман XIX ст. з його пафосом
реабілітації гуманістичної культури, тривала криза якої була позначена
історичними катаклізмами першої половини XX ст. Водночас, спираючись на
спадщину минулого, письменник насичував свої твори провідними темами й
естетичними здобутками модерну. З цих двох джерел виростали грандіозні епічні
полотна духовного життя XX ст., що віддзеркалювали епохальні віхи розвитку
європейської самосвідомості.
У своїх творах Манн показував кризовий стан світу і людей XX ст., які
втратили сталість традиційних орієнтирів, долю культури та європейської
цивілізації, їх несумісність з усіма формами диктату. Головний сюжет романів
Манна – моральні, духовні та інтелектуальні пошуки європейського інтелігента,
природа сучасної індивідуалістичної свідомості (з комплексом ніцшеанських
проблем), що загрожує небезпекою трагічної замкненості.
Уже в ранніх творах Томаса Манна викарбувалися дві тенденції, які
визначили проблематику й поетику всієї його творчості. Це, по-перше, орієнтація
на успадкування здобутків класичної літератури ХІХ століття. З цього боку на
твори молодого письменника суттєво вплинули Лев Толстой, Іван Тургенєв та
французькі натуралісти – Еміль Золя та інші. Друга тенденція полягала у
наслідуванні здобуткам модерної доби, основою для чого стала творчість трьох
інших німецьких письменників і філософів – Шопенгауера, Вагнера та Фрідріха
Ніцше. Їхні твори доносили до свідомості митця чільні проблеми духовного
життя його сучасників. І хоча згодом він начебто віддалився від кумирів своєї
молодості, світлоносний слід сузір'я Шопенгауер – Вагнер – Ніцше позначився на
всій його творчості.
Проблема взаємин «митця» та «бюргера» й ширше – взаємин
модерністської культури й гуманістичної традиції утворювала основи
маннівського художнього світу.
Саме звідси виростали сюжети та образи п'ятьох великих романів митця:
постаті декадентського художника Ганно Будденброка, який останньою
хворобливою квіткою з'явився на дереві згасаючого бюргерського роду
(«Будденброки»), бюргера Ганса Касторпа, котрий заблукав у чарівних горах
модерністської доби («Чарівна гора», 1924), біблійного Йосипа, який у найтяжчих
випробуваннях утверджував своє гуманістичне "я" (тетралогія «Йосип та його
брати», 1943), Гете, в особистості якого з дивовижною довершеністю
поєднувалися «бюргер» і «митець» («Лоттау Ваймарі», 1939), композитора
Адріана Леверкюна, що спокутував свою відмову від етичних засад мистецтва
духовною смертю («Доктор Фаустус», 1947).
І герої цих романів, і приватне життя їхнього творця, і його розуміння
сучасної доби впроваджували думку про те, що «бюргер» і «митець», які з кінця
XIX ст. опинилися в умовах конфронтації і раптово заговорили один з одним
різними мовами, мають дійти спільного знаменника, ім'я якому – людяність. Та
сама людяність, яка була головною вершиною бюргерської культури і яка, за

30