Page 31 - 4853

переконанням письменника, повинна стати наріжним каменем культури
модерністської. Та сама людяність, яка одухотворює обивательське життя і
підводить під ефемерний витвір мистецтва, конче потрібує етичного підґрунтя.
Тільки людяність і гуманізм, який її сповідує, здатні відновити розірваний зв'язок
між старою та сучасною епохами, здатні повернути цілісність буття окремій
особистості й культурі загалом.
Таким приблизно був шлях письменника до переоцінки «знеціненого»
часом гуманізму. Завдяки поверненню до гуманістичних моральних витоків
Томас Манн згодом позбувся своїх націоналістичних упереджень.
Схрещеність гуманізму й модернізму, генетично пов'язаних у свідомості
Т. Манна із двома століттями (ХIХ, XX), двома моделями життя (бюргерською й
мистецькою), визначила напрям його творчої та громадянської діяльності в
період, який збігся із Другою світовою і наступною холодною війнами. У
суспільному житті цього періоду митець своїм першочерговим завданням вважав
утвердження гуманістичного начала. Тут, окрім широкомасштабних публічних
промов (цикл радіопередач для німецьких слухачів, з якими Манн виступав із
1940 по 1945 р.), спрацьовувала й особиста програма «дієвого гуманізму», що
спонукала письменника клопотатися про співвітчизників, які постраждали через
нацистський режим, усіляко стримувати колег по письменницькому цеху, котрі
потребували допомоги. А паралельно з життям, що дедалі чіткіше набувало
форми проповіді гуманізму, у художній творчості розроблялися теми, які були
насичені суто модерністськими конфліктами, – теми митця й мистецтва.
Томас Манн зрозумів одним з перших, що в XX столітті будь-яка, навіть
найабстрактніша й наймалокровніша реакційна ідея може обернутися реальністю.
Зрозумів тоді, коли ще можна було б погратися в пізньоромантичний «бісер» (як у
Гессе). І він пішов з «ярмарку» задовго до того, як той перетворився на
погромницький табір. Так, уже в новелі «У пророка» відчутна тривожна
інтонація: естетська фронда, ніцшеанство тут ще тільки – інтелігентський,
салонний ритуал, спрямований на умовне розвінчання «пересічного»,
«усередненого», що не дотягує до норм і еталонів, впроваджених «Заратустрою».
Новий «Заратустра» тут тільки говорить – але що ж буде, коли він почне діяти?
Треба було багато втратити, щоб повірити у плаский міф про одномірність
слова, соціально нібито безсилого, нейтрального, не здатного до суспільної ролі.
Томас Манн не повірив у цей міф. Він своєчасно зрозумів, що будь-яке слово
відкриває «безодню простору» (Гоголь) у вигляді то квітучих, то мертвих полів
людського духу. Слово для нього – не так знакова, як життєва проблема, не так
ключ до реальності, як сама реальність. У Томаса Манна літери наливаються: тут
ідея, повертаючись із захмарної подорожі на землю, на твердий ґрунт
повсякдення, по-братерському зустрічається з матерією побуту, збагачує і
висвічує її.
У чому новаторство прози Томаса Манна? Художній образ у творах Томаса
Манна виникає як узагальнення пережитого. Він уміє тонко передати деталі події,
психічні переживання людей, характеристику предмета. Невелика й незначна для
усього людства подія виростає до масштабів вселюдської проблеми, а потворний
образ дешевого чарівника розкриває й розвінчує образи національних героїв.

31