Page 34 - 4839

Овідієве приємне вітійство не втрачають своєї вартості для російської
мови". Найвизначніші письменники того часу віддають багато сил
перекладу поезії, прози й драматичних творів. Перекладач лірики
Анакреона і Горація Антіох Кантемір (1708-1744) прагнув збагатити через
переклади російську літературну мову. В. К. Тредяковський (1703-1768),
який перекладав з латинської, французької, німецької та італійської мов,
сформулював високі вимоги до перекладачів, закликаючи їх дбайливо
ставитися до оригіналів і відтворювати їх, як ми тепер сказали б, у єдності
змісту та форми. В афористичній формі вимоги до перекладу висловив у
своїй "Епістолі про російську мову" О. П. Сумароков (1717-1777): ... Что
очень хорошо на языке французском, то может в точности быть скаредно
на русском. / Не мни, переводя, что склад в творце готов; творец дарует
мысль, но не дарует слов… / Хотя перед тобой в три пуда лексикон, не
мни, что помошь дал тебе велику он, Коль речи и слова поставишь без
порядка, и будет перевод твой как некая загадка..."
Український переклад у межах тогочасної Російської імперії не мав
перспектив. Св. Паісій Величковський зробив еквівалентні еклезійні
переклади на церковнослов'янську. Г. С. Сковорода (1722-1794) у своїх
перекладах з латині (Овідій, Горацій) послуговувався при ретельному
відтворенні ритмічної сапфічної строфи оригіналу вільним смисловим
перекладом, який в умовах імперії ставав завдяки численним "книжним"
церковнослов'янізмам все подібнішим до мови Тредяковського й
Хераскова. На противагу зросійщеним формам, у грекокатолицькому
Почаєві з'явився "Почаївський Богогласник" (1791), де невідомі
перекладачі-ченці помістили велику кількість "живих" народних
українських перекладів з польських релігійних пісень ("Дивная новина";
"Нова радість світу ся з'явила").

3.6 Переклад епохи романтизму (кінець 1830 рр. XIX ст.)

Романтизм відкрив розуміння особистості як національної
індивідуальності, що мала знайти своє самовираження в творчості (у т.ч. у
перекладній). Це мало свої підстави, які сформулювали філософи того
часу. Німецький філософ В. Гумбольдт підкреслював, що перекладач має
послуговуватися і раціоналістичним аналізом словника, синтаксису та
ритміки художнього твору, й інтуїтивно проникати в глибини оригіналу.
Теоретичні міркування Гумбольдта мали свій вияв у практиці
художнього перекладу Німеччини наприкінці XVIII – на початку XIX
століття. Романтична школа Шлегеля змінила попередній підхід,
протидіючи традиціям просвітництва (у т.ч. перекладам Фосса). Переклади
творів Шекспіра, що належать романтику Августу В. Шлегелю (August
Wilhelm Schlegel: 1767-1845), досі вважають взірцевими, хоча вони мають
деякі романтичні акценти та текстові зміни. У 1813 р. перекладознавчі

32