Page 32 - 4839

діяльності був в Острозькій академії. Лаврентій Зизаній у своєму
"Катехизису" (1626) використовував елементи "от волхвов еллинских" та
переклав із грецької "Апокаліпсис" А. Кессалійського (1625). Вільні
інтерпретації пропонували перекладачі Клірик Острозький (молодий
М. Смотрицький), В. Кулик, які перекладали тогочасні шедеври, у т.ч.
фрагменти Петрарки, "Звільнений Єрусалим" Торквато Тассо та
"Декамерон" Бокаччо. У першій третині 17 ст. з'явилися вільні барокові
переклади з грецької (Д. Наливайко) та латині (Д. Сакович переклав
Сенеку).
Завдяки національному відродженню України та
національновизвольній боротьбі нового розквіту зазнав український
переклад того часу, центр якого був у Києво-Могилянській Академії
(1632). Наприкінці 17 ст. І. Величковський (?-1701), майстер акровіршів,
переклав латиномовні епіграми англійця Дж.Оуена. Такі провідні діячі
академії як Д. Туптало (1651-1701?); І. Максимович (1651-1711);
"професор риторики і піїтики" Теофан Прокопович (1681-1736), який став
чільним церковним діячем Москви, здійснили найвідоміші
церковнослов'янські переклади того часу, побіжно застосовуючи
українські елементи. Крім того, С. Полоцький (1629-1680) та Д. Туптало
перекладали польських авторів (у т.ч. "Псалми" Кохановського). Т.
Прокопович вправно відтворив силабічними рядками Давидові Псалми,
Овідія, Марціала, Скалігера та ін. Перекладачі часів українського бароко
(як їх німецькі колеги) відстоювали мовнозбагачувальну функцію
перекладу, що через "многіє оздобниє і містерниє штучки… щегулне у
славі Бога Слави" давала "вишуканість розуму" (І. Величковський).

3.5 Переклад періоду класицизму та просвітнцтва (ХVIII ст.)

18 ст. було століттям протиборства трьох контрастних підходів:
тенденції до буквального, до вільного та адекватного перекладів.
Класицизм поставив вимоги єдності місця, часу та стилю. Всім, що не
вкладалося в рамки класичних прописів, нехтували, відкидали або
прикрашали. У таких "прикрашених перекладах" не знаходило місця все,
що могло не сподобатися читачам і в той самий час додавалося дещо нове
на догоду читачам. Так, у 1714 р. французький перекладач У. де ля Мотт
Юдар (1672-1731) здійснив взірцевий зразок такого перекладу, суттєво
переробивши "Іліаду" Гомера. 24 пісні поеми він спростив до десяти,
викинувши "нудні" описи битв, багаті гомерівські епітети та
"облагородивши" персонажів давньогрецького епосу в дусі класичних
трагедій Корнеля та Расіна. Подібні переклади, проте без достатнього
теоретичного обґрунтування, епізодично з'являлися в німецькій літературі.
На цей час у Німеччині утворилися перекладознавчі школи
Брайтінгера (Johann Jacob Breitinger: 1701-1776) та Готтшеда (Johann

30