Page 22 - 4839

Серед галузей лексикології найближче до теорії художнього
перекладу стилістика художнього мовлення. Велике значення має зв’язок
цієї теорії з теорією літератури, а у випадку поетичного перекладу – також
з теорією вірша.
Відтак, беручись до практичної роботи, перекладач-практик в ідеалі
має спиратися на солідний багаж теоретичних знань. Він мусить знати
історичний і культурний контекст, вміти проаналізувати структуру (саме
вона дозволяє зрозуміти значення окремих художніх образів) і мову
художнього твору. Отже, перекладач-практик мусить бути водночас і
лінгвістом, і літературознавцем, і знавцем історії культури.

2.4 Функції перекладу в сучасному світі

Сучасний перекладознавець М. Стріха розрізняє такі функції
перекладу: комунікативна функція перекладу, когнітивна (пізнавальна)
функція перекладу, креативна (творча) функція перекладу, націєтворча
функція перекладу.
1. Комунікативна функція перекладу
З найдавніших часів переклад є засобом спілкування між народами і
культурами.
Саме завдяки перекладові утворився канон текстів, які разом творять
«золоту скарбницю» цивілізації – Біблія, твори античності, середньовічний
епос, літератури Відродження, Просвітництва і Романтизму, які в усіх
країнах західної цивілізації формують основну курсу світової літератури.
Принципам формування такого канону й ролі перекладу в цьому
присвячено монографію сучасного американського літературознавця
Гарольда Блума «Західний канон. Книги на тлі епох», перекладену й
видану 2007 року також українською мовою.
Для європейців основою, без якої не можна вести мову про культурну
людину, є поеми Гомера, Біблія, середньовічні «Пісня про Роланда» і
«Роман про Трістана та Ізольду», «Божественна комедія» Данте, сонети
Петрарки, «Дексамерон» Бокаччо, «Кентерберійські оповідки» Чосера,
«Проби» Монтеня, драми Шекспіра, комедії Мольєра, філософські повісті
Вольтера, «Фауст» Гете, лірика Гете й Шиллера, поезії Вордсворда,
романи Джейн Остін та Діккенса, Достоєвського і Толстого, повісті
Гоголя, вірші американців Емілі Дікінсон та Волта Вітмена, драми Ібсена.
Для східних слов’ян до цього переліку слід додати вірші й поеми
Міцкевича, Пушкіна й Шевченка.
Коли йдеться про ХХ століття, то до цього переліку додадуться ще
француз Пруст, ірландець Джойс, англійка Вірджинія Вулф, аргентинець
Борхес, з іще живих – можливо, італієць Еко.
Особливо слід зупинитися на активному залученні до цього канону
творів східних культур. Чотиривірші Хайяма в Європі відкрили тільки

20