Page 20 - 4839

двох мов і виробляє рекомендації щодо найефективнішого способу
перекладу текстів.
Стильові теорії перекладу узагальнюють практику перекладу, що
належить до певного функціонального стилю. До них належать теорія
перекладу офіційно-ділових, інформаційно-публіцистичних, наукових
текстів. Найрозвиненішою є теорія художнього перекладу. Ця галузь
перекладознавства аналізує особливості творчого процесу художнього
перекладу, виробляє критерії оцінювання перекладів та рекомендації щодо
їхнього вдосконалення.
З теорією художнього перекладу тісно пов’язана його історія.
Узагальнення досвіду перекладачів минулого, дослідження різних методів
перекладу, які послідовно змінювали один одного, дає важливий матеріал
для вироблення критеріїв оцінювання перекладу. Без історії неможлива
побудова теорії перекладу. У рамках історії перекладу досліджують не
лише взаємозв’язки перекладної літератури з оригінальною, але й зв’язок
перекладу із загальною соціокультурною ситуацією.
В останні два десятиліття відбувся «культурний поворот» у теорії
художнього перекладу. Прийшло усвідомлення, що перекладачі діють
насамперед в інтересах культури, для якої перекладають, а не заради
тексту-джерела чи культури-джерела. При цьому під «культурою» широко
розуміють увесь спосіб життя певної спільноти, з її нормами, конвенціями,
ідеологією та цінностями.
Відтак сучасні перекладознавці дедалі більше переходять від
абстрактного поняття еквівалентності текстів до аналізу відповідності
текстів у системах двох культур – вихідної та цільової.
Предтечею такого «культурного повороту» до певної міри був
визначний російський перекладознавець, українець з походження Корній
Чуковський. У своїй книзі «Високе мистецтво» (1964) він писав: «кожна
епоха давала перекладачам власний рецепт відхилень від оригіналу,
причому їхнім сучасникам у цих відхиленнях убачалося головне
достоїнство перекладу».
Отже, теорія перекладу, орієнтована на культуру, трактує оригінал і
переклад не просто як зразки лінгвістичного матеріалу. Кожен текст існує
у певній ситуації і в певній культурі, має конкретну функцію та аудиторію.
Замість того, щоб механічно зіставляти уривки оригіналу й перекладу (як
це часто бувало раніше), сучасний перекладознавець бачить ситуацію
неначе «з пташиного польоту»: спершу бачить загальний культурний
контекст доби написання оригіналу і доби здійснення перекладу, потім
ситуативний контекст написання цих двох текстів, і, нарешті, аж тоді
аналізує самі ці тексти.
При цьому виявляється, що переклад не просто замінює один мовний
код іншим, а радше розробляє стратегії, з допомогою яких тексти з однієї
культури можуть проникати в іншу й функціонувати в ній. Отже, й

18