Page 215 - 4444

Людина - суспільна істота. Вона входить у свій природно-предметний світ

разом з іншими. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття.

Діяльність створює спільну основу предметного існування. Предметність зу-

мовлює особливий, відмінний бід тваринного спосіб життя, що закріплюється

різноманітними інститутами, символами, сукупність яких становить світ великої

людської культури.

Отже, людина постає у декількох основних визначеннях, які мають бути

поєднані.

У різноманітних філософських системах поєднання основних ознак лю-

дини знаходило особливі форми виразу. Найбільш узагальнено цю проблему

відбивають диспути про співвідношення природного (біологічного) та соці-

ального в людині. Релігійна філософія, що уявляла людину "за образом і по-

добою божою", звичайно, віддавала перевагу духовним (божественним) засадам

її існування.

Альтернатива душі та тіла вирішувалася, як правило, на користь душі як

вічної (божественної) субстанції, що залишає смертне тіло й переселяється в

інший світ для вічного існування. Ця ж альтернатива визначала основну лінію

міркувань Р.Декарта, Ж.Ламетрі і навіть І.Канта, що віддавали перевагу

духовному в людині (у І.Канта - моральному) як більш суттєвому й визна-

чальному в порівнянні з природними засадами її існування та розвитку.

Філософія сенсуалістичного емпіризму ХУІІ-ХУІІІ ст. намагалася відт-

ворити людину як цілісність, що притаманно античності та Відродженню.

Пізніше Й.Гердер визначив людину як першу вільновідпущеницю природи.

Й.Гете та романтики піднесли значення природної організації людини;

Л.Фейербах однозначно подав її як чуттєво-тілесну істоту; представники на-

туралістичних течій звели сутність людини до інстинктів і потягів, що містяться
у сфері несвідомого (З.Фрейд). Перебільшення ролі біологічних чинників

притаманне соїїіоб І о логізму. його сповідують такі відомі вчені, як Нобе-
лівський лауреат Ж.Моно (Франція), генетик Т.Добжанський та біолог-

еволюціоніст Е.Майр (США), неофрейдисти Е.Уілсон, Р.Тріверс та Е.Фромм,

214