Page 14 - 4329

Адже обидві людини, котрі виконують дану роботу, добре знають її кінцеву
мету (допровадити предмет у пункт призначення) і спосіб її досягнення (синхронно
підняти і перенести цей предмет з одного місця на інше). Крім того, ці люди
знаходяться в безпосередній близькості одна від одної, і кожна з них без сторонньої
допомоги може цілком адекватно і своєчасно оцінювати роботу напарниці,
координуючи з нею свої власні дії.
Таким чином, можна стверджувати, що в даному прикладі відсутня об'єктивна
необхідність у тому, щоб один з виконавців або хто-небудь третій брав на себе функції
управління.
Необхідність в управлінні з'являється тільки тоді, коли особи, що
безпосередньо виконують роботу, через які-небудь об'єктивні причини не в змозі
самостійно координувати свої дії. Такими причинами можуть бути дуже складна
кінцева мета (наприклад, будівництво крупної споруди), неможливість працівників
самостійно контролювати і оцінювати дії один одного (унаслідок їх значної
віддаленості або великого числа) і т. п.
У цьому випадку котра-небудь людина або група людей повинні узяти на себе
координуючі функції, тобто здійснювати управління діяльністю виконавців.
У доісторичних людей необхідність в управлінні виникала в трьох різних
сферах діяльності, а саме:
1) для забезпечення безпеки – захист від диких звірів і природних катаклізмів,
оборона від ворогів;
2) забезпечення цілісності – встановлення і підтримка порядку в групі;
3) забезпечення ресурсами – виробництво і розподіл їжі, одягу, знарядь праці,
зброї і т. п.
На початковій стадії управління носило індивідуальний характер, тобто
керівництво діяльністю групи первісних людей здійснювалося однією людиною –
главою роду або вождем племені.
З розвитком суспільства і поступовим ускладненням виконуваних ним функцій,
виникає об'єктивна необхідність розподілу управлінської праці. Як правило, подібний
розподіл праці здійснювався способом, який можна позначити терміном
"функціональна диференціація".
Функціональна диференціація передбачає відособлення різних видів
управлінської праці за функціональною ознакою. У глави суспільства (вождя або царя)
з'являється ряд помічників, кожний з яких виконує свою, чітко визначену функцію:
воєначальники, верховні жерці, скарбники і т. п.
Зрештою процес функціональної диференціації приводить до виникнення
перших стародавніх держав, які переважно були рабовласницькими. Учені датують цей
період сьомим тисячоліттям до н. е. Хоча перші документальні свідчення існування
державності й відповідно методів і форм державного управління відносяться лише до
п'ятого тисячоліття до н. е.
До рабовласницького періоду розвитку відносяться і перші спроби зафіксувати
й систематизувати знання про управління. У староєгипетському манускрипті "Поученія
Птаххотепа" (2000–1555 рр. до н. е.) містяться поради і рекомендації з мистецтва
управління, які не втратили своєї актуальності і в даний час.
Особливу увагу питанням управління приділяли стародавні греки.
Обґрунтовуючи необхідність спеціалізації праці, Платон стверджував, що людина не
може однаково добре працювати і по каменю, і по залізу, і по дереву. Він визначав
управління як науку про спільне харчування людей і вважав, що воно повинне
базуватися на всезагальних розумних законах.
Сократ розглядав управління як особливу сферу людської діяльності, головною
метою якої є поставити потрібну людину на потрібне місце і добитися виконання
поставлених перед ним завдань.

14