Page 24 - 4295

іншими, та й людина вже буде не та. Отже, Геракліта можна вважати одним із
засновників діалектичного мислення, згідно з яким різноманітність сущого можна
звести до певної його внутрішньої енергетики.

Не погоджувалися з Гераклітом представники елейської школи (від м. Елея) –
Ксенофан (близько 570-478 до н.е.), Парменід (кінець VІ-V ст. до н.е.), Зенон
(близько 333-262 до н.е.), які вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям.

Буття – центральне поняття філософії елеатів.
Вперше в тлумаченні субстанції вони перейшли від конкретних природних
стихій (води, повітря, вогню тощо) до буття як такого. Таке розуміння останнього
відриває його від світу матеріальних речей і перетворює в ідею, хоч буття і

залишається поцейбічним, оскільки ідеальне в елеатів ще не відірвалось від
матеріального, не перетворилось у його протилежність. Висунення елеатами

поняття єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного, однаково
наявного в усіх елементах дійсності – це ще один крок у розвитку філософії.
Закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді останнього
великого натурфілософа Демокріта (близько 460-370 до н.е.), який завдання

філософії бачив у тому, щоб навчати істині. За Демокритом, ніщо не виникає з
нічого і не перетворюється у ніщо. Якщо у світі не було б чогось стійкого і
незмінного, світ не утримався б у бутті. Все навколо складається з маленьких

невидимих частинок, кожна з яких вічна і незмінна. Ці частинки Демокріт називав
атомами («атом» означає неподільний). Матерія, з якої створено все навколо, не
може й далі поділятися на ще дрібніші часточки, бо інакше атоми вже не могли б

служити будівельним матеріалом. Демокріт підвів підсумок грецької
натурфілософії, представників якої цікавило передовсім питання про
першоначало речей і його відношення до різноманітного світу явищ, тобто

фактично завершив епоху досократиків, які в рамках натурфілософської традиції
не могли пояснити характеру розвитку людського мислення, зв’язку між
природним і духовним. Природно, що у бутті космологічного натуралізму людина
безнадійно губилася.

Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи,
серед яких переважають ідеалістичні орієнтації. Так, близько 532 р. до н.е. у

м.Критон (Південна Італія) виникає впливова релігійно-філософська група –
Піфагорійський союз, засновником якого був Піфагор (580-500 до н.е.).
Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення – число, але лід зауважити,
що для нас число – це величина арифметична і математична, а для еллінів –

величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.
Усе своє життя Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. У будові Всесвіту,
в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх

проявах буття і людського існування – скрізь він відшукує гармонію, яка
привносить у все суще красу та благо. Одним із принципових моментів вчення

24