Page 40 - ЛЕКЦІЯ 1

Егоцентризм обумовлює таку особливість дитячої логіки, як нечуттєвість до
суперечностей, синкретизм (тенденція зв’язувати все із всім), трансдукція (перехід
від часткового до часткового, обминаючи загальне), неузгодженість обсягу і змісту.
При нормальному розвитку спостерігається закономірна заміна мислення
допонятійного, де компонентами є конкретні образи, мисленням понятійним, де
компонентами є поняття і примінюються формальні операції.
Таким чином мислення розвивається від конкретних образів до досконалих
понять позначених словом. Образи і уявлення в різних людей індивідуальні і
відрізняючись не забезпечують надійного взаєморозуміння. Цим пояснюється чому
дорослі не можуть досягнути високого рівня взаєморозуміння при спілкуванні з
дітьми, що знаходяться на рівні допонятійного мислення. Поняття вже в більшій
мірі співпадають за змістом у різних людей, що веде до полегшення
взаєморозуміння.
Одночасно із становленням понять йде розвиток другого взаємозв’язаного з
ним компонента мислення – операцій: порівняння, аналіз, синтез, абстракція і
узагальнення. Порівняння розкриває тотожність і відмінність речей. Аналіз –
мисленне розчленування предмету на складові його елементи. Синтез – побудова
цілого із аналітично заданих частин. Абстракція – це виділення якої-небудь сторони
або аспекта явища, які в дійсності як самостійні не існують.
Узагальнення виступає як поєднання суттєвого і зв’язування його з класом
предметів і явищ. Конкретизація витупає як операція обернена узагальненню. Тут
виводяться судження про приналежність одиничних речей і явищ певному класу.
Результати процесу мислення (мислі, думки) складаються передусім у формі
суджень, про ті предмети і явища, які зайняті у нашій мислительній діяльності.
Судження являє собою форму мисленого відображення об’єктивної дійсності.
Характерною рисою судження є те, що в ньому ми завжди стверджуємо наявність у

певному об’єкті якихось ознак, властивостей, його зв’язків і відношень до інших
об’єктів. Така форма мислення, в якій з одного боку або кількох певним способом
зв’язаних суджень, що відображають зв’язок і відношення предметів чи явищ
об’єктивної дійсності, виводиться нове судження, яке дає нам нове знання про ці
предмети або явища, буде називатися умовиводом. Умовивід, в якому ми йдемо від
загальних суджень до суджень часткових і до одиничних, називається дедукцією.
Основною формою дедуктивного умовиводу є силогізм, тобто такий умовивід, в
якому з двох суджень, пов’язаних між собою, необхідно випливає третє судження.
Наприклад, два судження: “Дорогоцінні метали не ржавіють” і “Золото –
дорогоцінний метал”. Доросла людина, що має розвинуте мислення, сприймає не як
два ізольованих судження, а як логічні відношення, із яких робить висновок: “Отже
золото не ржавіє”. Цей висновок не потребує особистого досвіду, він може бути
побудований при допомозі силогізму, що створений в історичному процесі розвитку
мислення.
Завдяки силогізму мислення стає переконливим, несуперечливим.
Якщо ми йдемо від фактів до узагальнень, такий умовивід буде називатися
індуктивним.
Отже, елементи, з якими оперує думка – це поняття, судження і умовиводи.