Page 82 - 2575

суму прибутку та рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до вартості
основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело утворення фондів заохочення, в то-
му числі й на розвиток виробництва, також стає прибуток. При цьому частку прибутку, що зали-
шається в розпорядженні підприємства, ставили в залежність від ефективності використання осно-
вних та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої продукції, підвищення рентабельності
виробництва та якості продукції. Нарешті, обмежувалося централізоване („безкоштовне”) фінан-
сування капітальних вкладень, передбачалося впровадження довготермінового кредитування. У
процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду за-
робітної плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності господарської діяль-
ності підприємств. Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Згідно із рішенням
березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення
ситуації в аграрному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким розрахунком,
щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків від продажу проду-
кції державі. Роздрібні ціни мали зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за
рахунок державного бюджету. Важливою причиною відставання сільського господарства був його
низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення техні-
чного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В
Україні впродовж 1966-1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосу-
вання мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливою вадою була недостатня спеціаліза-
ція сільського господарства, тому було прийнято рішення про її посилення. Положення реформи
втілювалися в життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені
спочатку прямі зв'язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із сис-
темою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпече-
ним матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним із повноваженнями міні-
стерств та відомств, директивним плануванням та наявною системою ціноутворення. Численні су-
перечності реформи можна було б усунути, поетапно просуваючись до ринку. Одначе це було не-
можливо через політико-ідеологічні причини.
Починаючи від 1970-х років темпи економічного зростання почали знижуватися. Однією з
найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпоту-
жного військового потенціалу. До середини 1970-х років далися взнаки помилки радянського кері-
вництва в соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено
лише 10% основних виробничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочерго-
вих потреб людини. Основна частина промислового потенціалу припадала па важку індустрію, що
призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж, у зв'язку з падінням народжуваності кіль-
кість зайнятих у народному господарстві не збільшувалася, а відтак зник головний екстенсивний
фактор зростання виробництва. Отже, темпи зростання промисловості почали падати зі скорочен-
ням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народжуваності. Ці
питання розглядали передусім, як необхідність розв'язання теоретичних проблем політичної еко-
номії соціалізму та практичне застосування їх у господарській практиці, наголошуючи нагальність
посилення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В.
Ємченко, В. Черняк та ін.). У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механізму сфо-
рмувалися певні точки зору, які базувалися на теоретичних узагальненнях місця та ролі товарно-
грошових відносин за соціалізму. Але такий підхід мав чимало обмежень, певне подолання яких у
теоретичному плані відбулося лише наприкінці 1980-х років. Вважалося, що економічні перетво-
рення ринкового типу можливі за умов повного (або майже повного) одержавления економіки.
Адже всі теоретичні дискусії 1960-х - першої половини 1980-х років щодо проблем соціалістичної
власності залишалися на позиціях визнання державної (загальнонародної) власності на засоби ви-
робництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як „фундаментальну економічну
сутність соціалізму”. Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в цей
період став пошук шляхів створення такої господарської системи, яка б забезпечувала зростання
ефективності планової економіки за збереження її основи — загальнонародної (державної) власно-
сті. В 1970-ті роки з'явилися й інші моделі вдосконалення господарського механізму, ґрунтовані
на принципах збереження і навіть посилення директивних методів господарювання. Прихильники
такого підходу орієнтувалися на активне використання економіко-математичних методів оптимі-
зації економічних процесів та ЕВМ, запровадження у практику різноманітних автоматизованих
систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галу-
зевих автоматизованих систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьо-
му напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.
Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий
(1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголо-
сило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на приско-
ренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новіт-
ніх досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі — й усього народ-
ного господарства, а також активізації „людського фактору”. Проголошений курс не означав руй-
нування командно-адміністративної системи, а лише її вдосконалення, виправлення певних „де-
80