Page 79 - 2575

редакція часопису „Господарство України” наголошувала, що „на сторінках радянських економіч-
них журналів ... класово-політична оцінка системи поглядів або навіть окремих положень крити-
кованого автора є обов'язковою для кожного критика, який розкриває хибність теоретичних поло-
жень і поглядів, що розвиваються в критикованій статті. Тим паче це необхідно тоді, коли йдеться
про актуальні питання нашого соціалістичного будівництва й економічної політики. Із запрова-
дженням адміністративно-командних методів управління економікою критика концепцій ринкової
економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920-х — на початку
1930-х років вона була зведена до викриття „антимарксистських” і „антинаукових” теорій. У груд-
ні 1929 р. И. В. Сталін виступив із промовою на конференції аграріїв-марксистів. Ця промова Ста-
ліна послугувала сигналом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принципову по-
зицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. Автори праць, в яких ішлося про
використання ринкових відносин у плануванні, оголошувалися буржуазними економістами. У кра-
їні були проведені господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і
сприяли формуванню економічної системи, ґрунтованої на командно-адміністративних методах
управління економікою. У 1929 р. були прийняті партійно-урядові ухвали „Про заходи з упоряд-
кування управління виробництвом і встановлення єдиноначальності” та „Про реорганізацію
управління промисловістю”, а в 1930 р. — „Про кредитну реформу”, „Про податкову реформу”
тощо. У 1931-1932 рр. додатково прийняли ухвали, що конкретизують заходи з управління проми-
словістю, кредитною системою і господарським розрахунком. На початку 1930-х років зросла кі-
лькість промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного керівництва підприєм-
ствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в
управлінні промисловістю і директивних методів керівництва. Усе це зумовило виникнення адмі-
ністративно-командної системи управління економікою, формування якої розпочалося у процесі
індустріалізації.
Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну,
що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати про-
блему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для
вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного
господарства. У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про дже-
рела засобів для його здійснення. Інший шлях - пришвидшення індустріалізації — базувався на
перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.
Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл до-
ходів населення на користь держави. Перекачування засобів йшло різними каналами:
1) податки з населення;
2) внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населен-
ня;
3) грошова емісія;
4) податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у ва-
жку;
5) суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.
Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додаткові джерела, що вочевиднюють
антинародну, хижацьку природу радвлади. Такими джерелами були:
1) продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що збері-
галися в музеях країни;
2) створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а
фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей);
3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.
З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і служ-
бовців.
Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці зміню-
валася галузева структура промислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галу-
зі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжу-
валася політика „соціалістичної” індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не рин-
ковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність
галузевого розвитку.
Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-
х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб приш-
видшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянс-
тва, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловос-
ті, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою
господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. З ньо-
го, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору селян пере-
міщали на новозбудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колекти-
візації послугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації
мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах під-
77