Page 75 - 2575

Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уол-
лес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та спожива-
чів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи
необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість еко-
номічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники
теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: “адаптивні очікування” і “раціональні очі-
кування”. “Адаптивні очікування” спираються на колишній досвід – знання наслідків певних
економічних дій, урахування колишніх помилок, – й визначають пристосувальні реакції фірм та
споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. “Раціональні очікування” базуються
на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку
цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових
рішень на макроекономічні показники тощо.
Автором ідеї “раціональних очікувань” є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і
відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і вико-
ристав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундато-
ром “нової класичної школи економікс”, яка в 70-х pp. поставила під сумнів справедливість ба-
гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми
державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивістському підході до аналізу
економічних явищ.
Американські економісти Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на
основі ідеї “раціональних очікувань” довели неефективність активної фіскальної та грошової
кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для викори-
стання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що вклю-
чала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні
класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала
стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок ча-
су, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.
Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний по-
пит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М.
Фелдстайн, М. Боскін) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропону-
вання, яка стала базовою для визначення напрямків стабілізації економіки. Представники
“економіки пропонування” доводять, що саме пропонування є провідною категорією економічних
відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурс-
ними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде
нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому рахунку завжди
визначатиметься їхніми можливостями. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в
стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Оскільки основним джерелом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти ви-
соких податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сек-
тора, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Ро-
зумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропо-
нування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до
бюджету. Цей причинно-наслідковий зв’язок змоделював американський економіст Альфред
Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як “крива Лаффера”, зміст якої полягає у тому, що
коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження
скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та струк-
тури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників. переходить оптимальну
межу.
Інституціоналізм – широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ
ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у
ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як
політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного
характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми,
технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ці та інші явища були об’єднані од-
ним спільним терміном – інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.
В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів:
 перший етап – зародження і поширення інституціоналізму (перша чверть ХХ ст.), це
період раннього, так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями аме-
риканських дослідників Т.Веблена, Дж.Коммонса, В.Мітчелла, а також англійського економіста
Дж.А.Гобсона;
 другий етап – 30-50-ті роки ХХ ст. – період пізнього, позитивістського
інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ
30-х років, досліджував роль недосконалої конкуренції і ринкової влади монополій; найбільш
відомими інституціональними теоретиками цього періоду були американці А.Берлі, Г.Мінз,
Дж.М.Кларк, С.Чейз, австрієць Й.Шумпетер, француз Ф.Перру та інші; на цьому етапі до
73