Page 72 - 2575

Неолібералізм та інституціоналізм. Монетарна модель циклу Фрідмана. Теорії
економіки пропозиції і раціональних очікувань. Теорема Коуза. Неолібералізм – напрям
сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного
підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового госпо-
дарства” – економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполучається з дер-
жавним економічним регулюванням і соціальним захистом населення.
Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву
відповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи” (В. Ойкен,
В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи” (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.)
та “чиказької (монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).
Лондонська школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних
принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський варіант неолібералізму, що базується на
абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.
Хайєк Фрідріх (1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні
праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога
до рабства” (1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток, процент та
інвестиції” (1949), “Конституція свободи” (1960), “Закон, законодавство і свобода” (1973-79),
“Роздержавлення грошей” (1976).
Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теорії навіть в період її занепаду,
рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка
покладено ідею “спонтанного порядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки
інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка
координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим прово-
куючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що
призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових
видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати
монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охорона “спонтанного поряд-
ку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втру-
чання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право,
ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища
(міжнародна сфера).
Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової
(соціалістичної) економічної системи, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У ній він
стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б
благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть
помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн
Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі,
за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.
Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому
університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку: на державу
покладається не тільки формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах
– раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої
інфраструктури соціальних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох нео-
ліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.
Ойкен Вальтер (1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького
університету, засновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи
національної економії” (1940), “Основні принципи економічної політики” (1952). У 1948 р.
Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді
німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.
Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських
форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив
два: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги
ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити
лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-
кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і
відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено
адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація
суперечить самій природі економіки і руйнує її.
Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких
дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основу теорії “соціально-рин-
кового господарства”.
Сам термін “соціальне ринкове господарство” увів у науковий обіг німецький економіст
Арнольд Мюллер-Армак (1895–1977) у праці “Господарський порядок і господарська
політика” (1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентно-
го ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави.
70