Page 51 - 2575

працювали на 700 фабрично-заводських, переважно дрібних, підприємствах. Решта — близько 240
тис. робітників — працювали на кустарних промислах, у ремісничих майстернях і вдома.
У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму
стояв видатний український мислитель Μ.Драгоманов (1841-1895), значна частина наукового до-
робку якого присвячена суспільно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу,
проте бачив її антинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі.
Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за
якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати
сільськогосподарського виробництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути
тільки еволюційним.
До революційно-демократичного напряму відносять суспільних діячів західноукраїнських
земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.
Навроцький В. (1847–1882) – відомий економіст-статистик, був першим дослідником
економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. Добре
обізнаний з політичною економією Заходу, він широко користувався в своєму аналізі
економічними категоріями, теоріями трудової вартості і земельної ренти. Він простежує процес
майнової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концентрацію землі в руках великих
власників, гостро критикує “пропінацію” – монополію шляхти на виробництво та продаж спирт-
них напоїв, викриває колонізаторський характер австрійської податкової системи і пропонує за-
провадження прогресивного прибуткового податку.
Терлецький О. (1850–1902) – відомий учений і громадський діяч – основну увагу у своїй
науковій діяльності приділяє аграрному питанню. Розв’язати його Терлецький уважав за можливе
революційним шляхом, а поки що пропонував створювати господарства, засновані на громадській
власності на землю.
Павлик М. (1853–1915) – відомий громадсько-політичний діяч Галичини. Головну увагу в
своїх працях приділяв питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, кот-
ре, як і Терлецький, пов’язував із соціалізмом, основу якого становитиме колективна власність
громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, вважав перехід до соціалізму
еволюційним процесом, хоч і не виключав революційної боротьби.
Франко І. (1856–1916) – видатний український письменник, мислитель, громадський діяч.
Основні праці – “Земельна власність у Галичині” (1897), “Панщина та її скасування в 1848 р.
в Галичині” (1897). Значне місце в його науковій спадщині належить економічним питанням.
Франко підкреслював, що “наука економії (господарки народної)... безперечно найважливіша з
усіх наук”. Франко був популяризатором класичної економічної теорії. Певний час він викладав
політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти, підготував “невеличкий елементарний
підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”, переклав українською мо-
вою 24-й розділ І тому “Капіталу”. Проте аналіз категорій політичної економії в нього
підпорядковано іншим завданням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних про-
блем і необхідності їх розв’язання. Франко вважав, що розвиток суспільства прямує “від
капіталізму до соціалізму”, шляхи переходу до якого пов’язував тільки з еволюційним поступом.
Політична економія як самостійна дисципліна починає викладатись в університетах Росії та
України (Московському, Казанському, Харківському) у 1803–1804 pp., що стало поштовхом до
створення лекційних курсів та розгляду проблем економічної теорії університетськими науковця-
ми. Професор політичної економії Харківського університету Τ.Степанов (1795–1847) розробив
один з перших курсів політичної економії, широко й творчо використовуючи надбання світової
економічної науки, насамперед теорію Сміта і Рікардо.
Прихильником класичної політичної економії був професор Київського університету І. Вер-
надський (1821–1884). У “Нарисі історії політичної економії” (1858) він формулює завдання
політичної економії як відкриття “природних законів господарства”, що не підпорядковані сваволі
влади. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнан-
ня ними вільної конкуренції чи державного втручання. Він заперечував втручання держави в
економічне життя, вважав помилковими ідеї соціалізму, а їх появу пов’язував з процесом
зубожіння пролетаріату. Засад класичної політичної економії дотримувався й професор
Харківського університету Г. Цехановецький, який особливо високо цінував твори Дж.С.Мілля.
Професор Київського університету М. Зібер був прихильником теорії трудової вартості і по-
пуляризатором економічного вчення Маркса, розглядаючи його як розвиток класичної теорії, про-
те не поділяв його поглядів на неминучість революційного перетворення суспільства.
Відомий учений-економіст М. Бунге, професор і ректор Київського університету, критично
ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської
психологічної школи, розробляв психологічну теорію цінності і визначив цінність як “корисність”,
величина якої залежить від попиту та пропонування. Ідеї психологічної школи розвивав учень
Бунге професор Київського університету Д. Піхно. Основи ціни та цінності він вбачав у потребах
людей, які й зумовлюють попит. Найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного на-
пряму були Р. Орженцький (“Корисність і ціна. Політико-економічний нарис”, 1895) та профе-

49