Page 49 - 2575

ний був платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоби заготовити собі дрова, будівельні
матеріали чи випасати худобу. Прагнучи домогтися справедливості, тисячі селян зверталися до
судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що
порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли 30 тисяч. Результати цих процесів переконли-
во показують, кого захищала судова влада на місцях.
Зберігалося і надалі велике поміщицьке землеволодіння, частка якого становила понад 40%
усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики.
Досить помітною була частка великих землевласників-євреїв. Існувала також невелика група
поміщиків-українців. Так, Герш Аледлас із села Золота Слобода Бережанського повіту мав 2526
моргів, Рудольф Галт в с Кутківці Тернопільського повіту — 2820. Великі єврейські маєтки були і
в інших повітах. За даними Івана Франка, у 1890 р. в Галичині було 587 поміщиків-євреїв, яким
належало понад 18% усіх поміщицьких земель.
Українські земельні власники мали володіння набагато скромніші, кілька сот або десятків
моргів. Так, у Тлумацькому повіті Єген Василькевич володів 669 моргами, Пилип і Григорій
Шкляри — 470, Кіндрат, Семен і Софія Кальби із с.Мазовивка Підгаєцького повіту мали 842 мор-
ги.
Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Загалом господарств, що
мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%.
Внаслідок реформи поміщики зберегли свої панівні економічні і політичні позиції, що стало
серйозною перешкодою для економічного розвитку, сприяло збереженню відробіткової системи.
Великого поширення набули відробітки за відсотки, які сплачували за борг взятого до «нового
врожаю» збіжжя, за «порцію» — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю,
за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського закону тощо.
Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.:
якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна нау-
кова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешко-
дою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної
думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.
Представники ліберального дворянства – В.Каразін, А.Скальковський, Д.Журавський,
Д.Струков – виступали за збереження великого поміщицького господарства з умовою його по-
ступового перетворення на капіталістичне шляхом продажу частини поміщицьких земель або дов-
гострокової оренди; заміну праці кріпаків вільнонайманою працею, обмеження зловживань
поміщиків.
Промисловий переворот та індустріалізація на українських землях під владою Росії та
Австрії. Економічна думка другої половини 19- поч. 20 ст. Унікальність промислового перево-
роту в Росії та переважній частині українських земель, що були важливою її складовою, полягала
у домінантній ролі держави, а не приватного капіталу, як це було на Заході.
60-80-ті роки стали періодом завершення промислового перевороту у підросійській Україні.
Модернізація промисловості, подібно до інших держав, розпочалася із залізничного будівництва.
Перша залізниця з'єднала Одесу з Балтою. Впродовж 1866-1871 рр. їі було продовжено, з одного
боку, на схід до Кременчука, а з другого — на північ до Києва та Москви.
Будівництво цієї залізниці, як і залізничних шляхів, збудованих згодом, було зумовлене
необхідністю поєднати великі економічні центри Російської імперії з Україною та Чорним морем
для нарощення вивозу зерна та іншої сільськогосподарської продукції, а також вугілля і залізної
руди. До Першої світової війни у підросійській Україні було збудовано понад 16 тис. км залізниць
(2,9 км на 100 кв. Км 3,7 км на 10 тис. мешканців).
Нарощення потужностей залізничних комунікацій прискорило процес інтеграції української
економіки в імперську систему та зумовило зростання попиту на вугілля й метал.
Починаючи з 70-х та особливо впродовж 90-х років, у донецькому басейні спостерігається
стрімкий розвиток вугільної, металургійної та машинобудівної галузі. Темпи промислового росту
Донбасу та Криворіжжя були вражаючими не тільки для Російської імперії, але й для світової
практики.
Видобуток вугілля у цьому регіоні впродовж 70-90-х років зріс більш як на 1000% та досяг
майже 70% усього загальноросійського вуглевидобутку. Наприкінці 90-х років близько 94% акцій
вугільних підприємств Донбасу належали французьким та бельгійським інвесторам, які вклали у
розвиток копалень понад 90 млн руб. Разом із зростанням кількості вугільних копалень зростає
число робітництва: у 1885 р. у вугледобуванні було зайнято 32 тис. робітників, у 1900 р. - 82 тис, а
у 1913 р. - 168 тис. Промисловий переворот у цій галузі супроводжувався і впровадженням нових
технічних засобів та застосуванням парових машин.
У 80-х роках центр залізорудної промисловості Російської імперії перемістився з Уралу в
Україну. Будівництво Катерининської залізниці у 1880-1884 рр., що поєднала Донецький басейн
із Криворізьким, підготувало ґрунт для стрімкого зростання гірничорудної та металургійної
промисловості.
Протекціонізм російського уряду, який купував готову продукцію за завищеними цінами при
одночасному запровадженні високого увізного мита, заохочував щедрі іноземні інвестиції у
47