Page 27 - 2575

IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських
феодалів.
Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське
і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і
представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.
У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося
дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні
категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та
відносна правова свобода.
Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими
володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дару-
вати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не
могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися
данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з
одного місця в інше, на незаймані землі.
"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі,
що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі фео-
дала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були
позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши
замість себе іншого селянина.
Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки,
сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім ви-
конання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з
них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.
Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді
невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів.
Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике зна-
чення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне земле-
робство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною
сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Го-
ловними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При
трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою
зберігалася структура грунту.
Нідерландська (1566 - 1609рр) і англійська (1640 - 1660рр) буржуазні революції засвідчили,
що найбільш розвинуті країни Західної Європи вступили в новий етап свого соціально-
економічного та політичного розвитку - етап утвердження в надрах феодального суспільства
капіталістичних відносин. На відміну від яких господарський розвиток України проходив в умовах
недержавності, засилля іноземних феодалів. В українських землях, які входили до складу Польщі,
збереглися реліктові форми середньовіччя. Втім будучи європейською країною, Річ Посполита
відчула певний економічний вплив передової Європи, і частково реформувала своє господарство у
відповідності до потреб міжнародного ринку. Збільшення попиту на сільськогосподарську
продукцію в Західній Європі і зростання внутрішнього ринку, зумовлене передусім розвитком
міст, призвели до розширення фільваркового господарства в Україні.
Відчуваючи гостру потребу в грошах польські магнати і шляхта намагалися розширите свої
землеволодіння, примусити селян працювати у фільварку. А щоб вони не противились -
закріпачити їх.
За першим Литовським статутом (1529р.) селянам на купівлю або заставу землі потрібен був
панський дозвіл. Другий Литовський статут (1566р.) допускав продаж землі лиш між селянами од-
ного маєтку. Аграрна реформа (1557р.) великого литовського князя і короля польського
Сигізмунда II Августа, відома під назвою "Устава про волоки", посилила руйнацію господарсь-
кого (общинного) землеволодіння. Вся земля, якою до реформи володіли селяни, вимірювалась і
поділялась на волоки - ділянки площею 20-25 га. Решта, причому ліпшої землі, відводилася під
фільварки. Земельна площа яких відносилася до площі, що знаходилася у користуванні селян у
пропорції 1:7. По мірі розвитку фільваркового господарства фільварки поглинали селянські землі.
В підсумку "Устав про волоки" в основному прикріпив селян до наділів, позбавив їх права на при-
дбання земель, перетворював вільних виробників у кріпаків з обов'язковим відробітком панщини.
Остаточно закріпачив селян третій Литовський статут (1588р,), згідно якого "людині вільній"
достатньо було прожити 10 років на землі пана, щоб стати кріпаком.
Таким чином, аграрні відносини, що склалися на українських землях свідчать про панівне
становище польських феодалів в економічному житті. Гніт польсько-шляхетської держави, розг-
нуздана свавілля магнатів і шляхти, визиск і пограбування національних ресурсів гальмували
соціального ономічний розвиток України. Збереження відсталих суспільних форм, зростання ве-
ликого магнатського землеволодіння, джерелами якого були королівські надання та самочинне за-
хоплення земель, перешкоджали зародженню буржуазних відносин. Вирішити проблему змогла

25