Page 89 - 6783

націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю

лише як етнічну спільність.
Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років ХХ ст. мовби
поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки

підрядянської України. Відновилася вона через декілька десятиліть, під
час хрущовської відлиги. Представники її увійшли в історію як
дисиденти (від лат. – незгідний) або шістдесятники. Дисидентами у
середні віки у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або

тих, хто не дотримувався учення католицької церкви.
З 60-х років ХХ ст. дисидентами стали називати осіб, які в
атмосфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої

переконання панівній ідеології.
У післясталінський період дисиденти перші заявили про
невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні. Серед

шістдесятників були письменники, журналісти, історики, психологи,
юристи: М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський,
Л.Костенко, Л. Лук’яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус,

В.Чорновіл, інші.
Серед форм організованого протесту в 60-80-і роки було створення і
діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп.
Серед них – «Українська робітнича-селянська спілка», проект якої

написав Л. Лук’яненко, в якому він висловив упевненість в тому, що для
покращення матеріального й політичного становища громадян УРСР їй
потрібно вийти зі складу СРСР і утворити незалежну державу. У

Західній Україні виникли такі нелегальні організації як «Об’єднана
партія визволення України», «Український національний комітет»,
«Український національний фронт», які виступали за українську
самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого

українського народу.
На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував 1973 р міжнародний

пакт прав людини, а 1975 р. підписав Заключний акт у Гельсінкі, в
Україні (також в інших республіках СРСР) починає розвиватися
правозахисний рух. У листопаді 1976 р. було утворено Українську
громадську групу сприяння визнання Гельсінських угод, яка своїм

завданням ставила ознайомлення української громадськості зі змістом
Загальної Декларації прав людини ООН, гуманітарних статей
Заключного акту, акредитації в Україні представників зарубіжної преси.

Специфічною формою інакомислення в цей період був так званий
самвидав, основним завданням якого було поширення різноманітних

89