Page 94 - 6783

Теологічний підхід формується у І тисячолітті до н.е., зводиться до

божественного трактування політики. Джерелом і регулятором
останньої є Бог, а людина – лише виконавець Божої волі і тому не має
втручатись у політичний процес. В епоху середньовіччя політика і

влада виступали як результат поєднання невидимих надприродних
Божественних сил та колективних дій людей (Ф. Аквінський). І
сьогодні таке пояснення політики не відійшло цілком у минуле,
оскільки багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо

переконані, що політика й влада – від Бога.
Натуралістичний підхід ставить у центр уваги природні чинники
розвитку політики, а саме природне середовище, географічне

розташування країни, кліматичні умови, рельєф місцевості тощо. До
натуралістичних теорій політики відносять географічні (представники:
Ж. Боден, Ш. Монтеск’є, які в ролі детермінанта політики ставили

природні, кліматичні, територіальні явища), біологічні (італійські
мислителі XIX ст. Ч. Ламбразо та М. Нордау пояснювали природу
політики біологічними даними індивідів, їхніми інстинктами) та

психологічні концепції політики (мислителі XVIII–XIX ст. Г. Тард,
Л. Гумплович, Е. Дюркгейм, інші основними чинниками, що
визначають політичний розвиток суспільства, вважають такі
психологічні якості людей як сміливість, мужність, агресивність,

рішучість).
Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові,
соціально-культурні, антропологічні тощо теорії) є

найрозповсюдженішим напрямом у дослідженні політики. Спільним для
названих теорій є розгляд політики як результату насамперед
соціальних чинників.
Трактування сутності політики, які є в світовій політичній думці,

можна звести до двох основних позицій.
Перша позиція інтерпретує політику через державу і своїм

корінням сягає епохи античного полісу, традиції відомих грецьких
мислителів Платона та Аристотеля, які розглядали політику як спробу
умілого управління державою для здійснення правління, порядку і
справедливості.

Якщо Платоном політика трактував політику як уміння, як здатність
домогтись розподілу функцій, зберігаючи їхню взаємодію та цілісність
системи (функціональний або епістемний підхід від «епістеме» –

знання-уміння, тобто того самого «мистецтва плетіння», про яке
говорив Платон), то в уявленні Аристотеля політика воістину набуває

94