Page 52 - 6783

Кінець Х – перша половина ХІ ст. характеризується як період

розквіту Київської Русі.
Теоретична думка Київської держави розвивалась під впливом
політичної думки Візантії і спрямовувалася на розв’язання питань у

сфері політики і соціології, релігії та моралі. Літературну діяльність
того періоду називають словом «книжность», що існувала у вигляді
«слів», «повчань», літописів, проповідей, які, як правило, виходили із
середовища духовенства.

Однією із центральних тогочасних проблем була проблема
взаємовідносин світської і церковної влади. Церква прагнула піднестись
над великокнязівською адміністрацією, стати зв’язувальним центром

удільно-роздрібненої держави, що знайшло свій вияв у церковному
вченні про «богоугодного володаря» ( Печерський монастир,
В. Великий, І. Златоуст). Ці представники виступали проти

самобутності мислення, науки, античної думки, по скільки все це, на
їхню думку, роздувало сумніви про вродженість самої ідеї Бога. Церква
намагалась утвердити князям думку про те, що лише «духовний провід»

може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та
удільних війн.
Печерський диякон Нестор у своїй праці «Повість минулих літ»
(1113–1116) висунув центральну ідею цієї першої церковної доктрини –

ідею династичного князювання як єдиної встановленої Богом форми
правління, де князі-брати слухаються порад київського князя як
старшого серед рівних, спільно управляють Руссю. «Повість»

проникнута релігійною концепцією людини і світу, патріотизмом до
рідної землі, засуджує міжусобиці. До того ж «Повість» не просто
виступає за єдність князів, але й за те, щоб центром такої єдності була
не великокнязівська, а саме церковна влада, тобто на перший план

Нестор висуває духовну єдність.
У згаданій вище проблемі взаємовідносин світської і церковної

влади існувала й інша концепція – князівського одновладдя, творцем
якої був перший київський митрополит Іларіон (праця «Слово про
закон і благодать», 1052 р.).
Двома основними категоріями праці є «закон» і «благодать». У

традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий
Заповіт, згідно з яким богообраним народом вважались лише іудеї, а
під істиною – Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню

настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей до
осягнення ними істин. Закон, за Іларіоном, роз’єднує народи, підносячи

52