Page 47 - 6783

Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадської

політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через
політику держави і суспільства, заклали підвалини формування і
розвитку політології як науки.

2.5. Під основними напрямами сучасної політології розуміють
проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., і які є
сьогодні предметом обговорення та подальшого дослідження. Тому

лише визначимо їх та назвемо імена найбільш відомих вчених-
політологів.
Соціологічний напрям посідає одне з провідних місць у сучасній

політичній науці. Його представники вивчають політичні явища в
контексті та через призму аналізу суспільства у всій складності та
різноманітності його соціальної структури і процесів. Найбільший вплив

на розвиток цього напряму мали праці німецького соціолога М. Вебера
(1864–1920) та французьких вчених С. Дюркгейма (1858–1917) та
М. Дюверже (нар. 1917). У рамках соціологічного напрямку італійські

вчені В. Парето (1848–1923) та Г. Моска (1858–1941) створили основи
сучасних концепцій еліти, згідно з якими сутнісною рисою усіх
людських суспільств є їхній поділ на еліту («кращих») та нееліту і
«коловорот» еліт (їхнє стабілізування, згодом деградування) як рушійну

силу суспільного розвитку.
У русі цього напряму перебуває також розроблена російським
вченим М. Острогорським (1854–1919) і німецьким Р. Міхельсом

(1876–1986) концепція політичних партій. Останній, зокрема, висунув
ідею неминучості олігархічного переродження усіх демократичних
партій та систем. Неможливість демократії без організації, без
управлінського апарату та професійного лідерства, за Міхельсом,

неминуче веде до закріплення за партійними функціонерами посад та
привілеїв, відриву керівництва від партійних мас, до його фактичної

незмінності. Харизматичних лідерів змінюють прості бюрократи,
революціонерів та ентузіастів – консерватори, пристосуванці, демагоги,
які хвилюються тільки за власні інтереси, а не за інтереси мас. Керівна
група поступово стає все більш замкнутою та ізольованою, відкидає

внутрішньопартійну демократію.
У рамках такого напряму сучасної політології як інституціоналізм
(теоретики С. М. Ліпсет (нар.1922), Ч. Р. Міллс (1916–1962),

М. Дюверже та ін.) політичні явища розглядають через призму стійких
форм організації та регулювання суспільного, в тому числі й

47