Page 89 - 6703

В межах СТЕ відбувся новий синтез знань про сутність і розвиток живого. На цій
основі сформувалося уявлення про еволюцію як складний процес, що відбувається в
межах основних рівней організації живого - молекулярного, організмового,
популяційно-видового, біоценотичного, біосферного. Тобто, еволюція була
представлена як системний процес.
Втім, СТЕ не стала ані завершеною теорією, ані завершеною науковою
дисципліною. Вона, скоріш, є конкретно-історичним варіантом інтегрального
теоретичного розуміння розвитку органічного світу.
Варіант сучасного погляду на еволюцію живого з акцентуванням на переході від
біологічного до соціального представлений в теорії генно-культурної
коеволюції. Вона сформульована американськими дослідниками Ч.Ламзденом та
Е.Уілсоном в кінці 70-х років ХХ ст.. В ній процес, в якому постає людина,
розглядається як складна взаємодія генетичної еволюції та культурної історії. Вихідні
культурні засади становлення людини генеруються генетично, а розвиток культури
призводить до створення умов, в яких змінюються біологічні властивості. Гени
впливають на те, як формується та працює людський розум, які поведінкові реакції
виникають. Тобто, гени визначають можливість певної людської поведінки. Структури,
які визначають таке спрацювання генів – в напрямку розвитку елементарних форм
людського світу як культурного, називаються епігенетичними правилами. Отже, вони
укорінені в особливостях людської біології, генетики та впливають на формування
культури.
Друга сторона генно-культурної коеволюції – той влив, який культура здійснює
на біологічний розвиток людини. Епігенетичні правила, що є в основі вихідної в
історичному сенсі біосоціальності людини, дозволяють їй сприймати культурні
альтернативи, які дозволяють розгорнути генетичну та соціальну програми більш чи
менш успішно.
Відомий японський дослідник Й.Масуда також наголошує на генно-культурній
коеволюції. Життя тварин визначається генетичними програмами, в той час як
відмінність людини в тому, що вона створює культуру, спираючись на діяльність
мозку, розум та інтелект. В свою чергу, культура, що розвивається в її історії, починає
впливати на генетичну еволюцію. Наприклад, замінюючи дію природного добору
соціальними програмами, які ґрунтуються на культурних імперативах.
Кінець ХХ - поч. ХХ1 ст. є часом утвердження нової парадигми в розумінні еволюції
живого. Методологічні засади сучасного пояснення еволюції живого формуються з
позицій теорії самоорганізації, яка пояснює яким чином здійснюється розвиток
складних систем, якими є і живі системи. Синергетичний підхід дозволяє осмислити
розвиток живого та людини як нелінійний процес.

72